Слава ЗСУ!

тижня… гик!., своїм чудовим ремеслом. По-сьоме…

— Може, вже вистачить? — сказав корчмар. — І взагалі я дивуюся, що ви так говорите про свого друга Робіна Гуда. Хіба то не він сидів отут з вами, і хіба не ви пили з ним за вічну дружбу?

— Що-о-о?!! Робін Гуд? — витріщив очі Мідл. — Якого ж біса ти мені не сказав?

— А чого я мав про це говорити? Ви ж самі попереджали вранці, щоб я не дивувався, коли ви повернетесь сюди з самим Робіном Гудом!

— Тепер мені все ясно, — простогнав мідник. — Він заманив мене сюди, навмисне споїв, а потім викрав документ, викрав окраєць хліба…

— Годі, годі! — обірвав його корчмар. — Про все це я уже чув. Краще розплатіться за себе й за нього.

— Але ж, голубе, у мене немає грошей! Зараз я наздожену цього негідника і приведу сюди, щоб він за все заплатив!

— Е, ні, — заперечив корчмар, — коли я кожного чекатиму, то мені скоро доведеться закрити свій заклад. Ще нікому не вдавалося стягти з Робіна Гуда гроші.

— А скільки треба платити? — поцікавився Мідл.

— Рівно десять шилінгів.

— То візьми поки що мою робочу сумку й оцей чудовий молоток. Я швиденько злапаю цього розбишаку і повернуся з ним сюди.

— Залиште і шкіряну куртку, — поставив вимогу корчмар, — бо ваша сумка та молоток мені ні до чого.

— Та що це за напасть така! — заволав Мідл, втрачаючи рештки самовладання. — Не встиг позбутись одного грабіжника, як уже потрапив до рук іншого! Ану ходім зо мною на дорогу, там я швидко ввіб'ю тобі в макітру хоч трохи честі!..

— Ви надаремне гарячкуєте, — похмуро мовив корчмар. — Не затримуйте мене. Залишайте речі та швидше біжіть наздоганяти свого дружка.

Після глибокого роздуму Мідлу довелось прийняти цю пораду. З важким каменем на серці залишив він корчму «Сім оленів».

За поворотом дороги мідник знову побачив Робіна Гуда, які й неквапливо йшов у тіні між деревами.

— Ага, це ти, негіднику! — закричав Мідл. — Стій! Зупинись! Зараз я з тобою поговорю інакше!

Робін з удаваним подивом обернувся.

— Який там нахаба ображає мене? — мовив він спокійним голосом.

— Я не нахаба! Я не нахаба! — задихаючись, підскочив до нього Мідл. — Я чесна людина, у якої був… той важливий документ і… і трохи грошей… на ковток вина…

— О, та це ж той самий славний мідник, який шукав Робіна Гуда! Ну як, друже, знайшов ти його?

— Знайшов, сто чортів йому в печінки, знайшов! І зараз засвідчу йому всю свою повагу!

Мідл стрибнув уперед, і його яблуневий кийок, як вихор, просвистів у повітрі.

Робін спробував витягти меч, але довго не міг цього зробити, бо весь час доводилось ухилятися від блискавичних ударів кийка. Поки ж він спромігся оголити свою зброю, мідник уже тричі торохнув його по ребрах. Після цього ролі єдиноборців помінялись. Робін Гуд сміливо кинувся в наступ і, вимахуючи блискучим клинком, змусив мідника відступити.

Шум незвичайної битви розлягався луною по лісу, — дерево змагалось проти сталі. У Робіна був чудовий клинок з гартованої криці, який йому подарувала королева, і він гадав, що вмить посіче на друзки деревиняку Мідла. Та яблуневий кийок мідника виявився не менш загартованим і міцним — Робінів меч тільки черкав по ньому, як по залізному ломові.

Невдовзі Робін з сумом переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тим часом як Мідлів дрючок раз у раз боляче цілував йому боки.

— Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.

— Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!

— Не дочекаєшся! — відповів Робін. — Сперш я повішу тебе на оцій гілляці!

Але Робін уже досяг своєї мети: заговоривши, Мідл дав йому ту довгождану мить, якої вистачило, щоб блискавично вихопити ріжок і тричі просурмити.

— А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ. — Ти знов за свої старі вибрики! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатися! Ти в мене ще натанцюєшся!

Робін знову почав захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як з лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони безцеремонно обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін тим часом сів на землю перепочити.

— Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — мовив до нього Маленький Джон.

— Атож, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.

— Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.

— Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький