Слава ЗСУ!

Джон, був готовий попрацювати кийком.

— Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його грубий дрючок і ще грубішу шкіру. До того ж він мав поважну підставу до сварки зі мною. Річ у тім, що в нього був документ з наказом арештувати мене, а я цей документ викрав.

— Це по-перше, — перебив його нескорений мідник. — По-друге — дванадцять срібних пенні. По-третє, окраєць хліба, що лишився в мене після вечері. По-четверте, паяльну лампу. По-п'яте, три моточки шпагату. По-шосте, шість справних ключів. По-сьоме…

— Годі, годі, я все це знаю, — з усмішкою зупинив його Робін. — Я стояв під вікном корчми й чув, як ти лічив свої втрати. Тепер можеш забрати своє добро назад, тільки срібло твоє якимись чарами обернулось на золото. На додачу, якщо бажаєш, ось тобі моя дружня рука.

— Від щирого серця приймаю її, як і власні грошики! — вигукнув Мідл. — І клянуся своїм робочим струментом та курткою, яку я зараз же видеру в лукавого корчмаря — ти мені страшенно полюбився! Якби твої хлоп'ята взяли мене до себе в компанію, я б служив вашій ватазі душею і тілом. Ну скажи, хіба вам не потрібен мідник? Напевне ж потрібен! Бо хто ж краще за мене погострить для вас мечі, хто так добротно полагодить посуд, хто перший стане до бою, коли зненацька наскочить ворог? — І на закінчення цієї палкої промови він лунко закричав: — Латаю діряві каструлі й пательні!.. Луджу-у-у-у казанки й дурнуваті макітри!..

Розбійники так і покотилися зо сміху.

— Ну, хлопці, що скажете? — запитав Робін Гуд. — Годиться він для нашої компанії?

— Годиться! — відповів за всіх Вілл Пурпуровий, ляснувши Мідла по спині. — Весела підібралася трійця — отець Тук, мірошниченко Мач і славний мідник Мідл! З ними не похнюпиш носа!

Розбійники гаряче потисли новому членові ватаги руку, а Мідл заприсягнувся їм на вірність і викинув геть з думок підступну дочку шерифа.

Розділ п'ятнадцятий

ЯК РОБІНА ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД

Жив в Ноттінгемі славний чинбар.

Го-гей, го-гей, го-гей!

Дужий, мов дуб, веселун і штукар.

На ймення Артур Бленд.

Раз на світанні він в Шервуд пішов.

Го-гей, го-гей, го-гей!

«Скільки товарцю для підошов,

М'яса для добрих людей».

Олені-красені –

Жирні, прудкі –

Скачуть і там, і тут…

Раптом виходить назустріч йому

Вільний стрілець Робін Гуд.

е один день змарнувала в чеканні дочка шерифа, сподіваючись одержати хоч якусь звістку від балакучого мідника. Але так нічого й не дочекавшись, вона, нарешті, вирішила, що її посланець не зміг розшукати розбійника. Їй навіть на думку не спадало, що Мідл уже встиг прижитися в лісі і, насвистуючи бадьорі мелодії або розмовляючи з ченцем Туком, править леза мечів та точить гостряки стріл для всієї ватаги Робіна.

Тим часом шерифівна згадала ще про одного чоловіка — ноттінгемського чинбаря, на прізвище Артур Бленд, який уславився перемогами на багатьох турнірах. Він завоював чимало хороших стрілецьких призів, але по-справжньому неперевершений був у рукопашній боротьбі та в паличнім двобої. Три роки підряд Артур Бленд незмінно клав на землю усіх своїх супротивників, аж поки в одній наизапеклішій сутичці Ерік Лінкольн вибив йому ребро. Проте й після цього він зберігав за собою славу непереможного бійця на палицях, і жоден сквайр Ноттінгемшірського графства не зважувався зупинити на дорозі хороброго Артура.

Важенний дрюк, товстенний дрюк Він на плечі носив, І, мов траву, отим дрючком Він ворогів косив.

Так мовиться у старовинній пісні про його казкове багатство.

«Ось хто мене не підведе!» — вирішила подумки шерифівна й, покликавши Артура до себе в будинок, намовила його спіймати Робіна Гуда.

Доручення сподобалось Артуру. Його тішила думка, що тепер він зможе серед білого дня поганятися за королівськими оленями, а не скрадатиметься за ними при місячному сяйві. Королівському ж лісникові, який наскочить на нього, він скаже сміливо: «Я прийшов сюди у королівських справах!»

— Чудово! — вигукнув він. — Хоч сьогодні я не матиму справ з дубовою корою та гидотним запахом сирих шкур! Помилуюся чистим небом, подихаю свіжим повітрям, погуляю під вітерцем, що шелестить у гущавині лісу!

І чинбар весело подався виконувати своє доручення, хоч його значно більше цікавила не двонога дичина, а мишасті заповідні олені. Саме ця цікавість і примушувала лісників ні на