Слава ЗСУ!

— Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон клубком викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так знесилився, що тепер навіть не подужав звестися на рівні ноги.

Побачивши Маленького Джона, вражений чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Два велетні довго плескали один одного по спинах, радіючи несподіваній, але бажаній зустрічі.

— Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши нарешті приступи сміху. — Од самого народження я не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!

— А ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — з серцем запитав Робін.

— Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон. — Але я оце вдруге спостерігаю тебе у бою з-під куща і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого червоніти, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.

— Так було, поки не зустрівся Ерік Лінкольн, — скромно мовив Артур, — але я знаю, як ти порахувався з ним на святковому ярмарку.

— Ані слова більше! — вигукнув Робін, скочивши на ноги. — Я знаю одне, що сьогодні зробив чудесну справу, залучивши до ватаги прекрасного бійця на палицях. А кілька синців та гуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь ще раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі перешкодив уполювати.

— Завжди готовий! — відповів Артур. — Гайда, брате Джоне. Віднині хай к бісу ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров'ячими шкурами! Мені також хочеться дихнути свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!

Розділ шістнадцятий

ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ

Привітно мовив лицар,

Шляхетний і простий:

— Щасти, о Робіне, тобі

І ватазі всій твоїй!

инуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд із своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо палахкотливого вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку і преспокійно оселився в ній з своєю зграєю собак.

Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося й гадки. Встигла розквітнути й згаснути благодійна весна. Йшло друге ліго перебування Робіна Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпіскопу й досі не вдавалося зловити розбійників, які, гуляючи на волі, набиралися буйних сил. Ватага зростала з кожним днем, поповнюючись відбірними людьми. До неї прилучилися такі молодці як Артур Бленд та Давід з Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робіна Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, очолюваних сімома найхоробрішими розбійниками, помічниками Робіна. Лісовики, як і раніш, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників доводила сухореброго шерифа Ноттінгема до шаленства.

Цей служака й справді був би втратив свою посаду, якби не помер король Генріх II і його місце не заступив Річард Левине Серце.

Порадившись між собою, Робін Гуд і його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було, він вирушив у хрестовий похід, а з принцом Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що становило легку здобич, він прибирав до своїх рук. Не один маєток перейшов у його власність, в тому числі й маєток графа Хантінгдона, батька Маріан, давнього ворога Робіна, який нещодавно помер.

Маріан опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, але й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність дівчини, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.

Робін Гуд і гадки не мав про нещастя дівчини, хоч друзі й переказували йому, що принц захопив Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала його, і серце Робіна не знало спокою. Він ні на мить не переставав думати про дівчину з дня незабутніх змагань у Лондоні.

Та ось одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листу і набрякають