Слава ЗСУ!

вважати мене своїм вірним другом.

Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, притиснувши острогами коня, помчав геть.

— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку, — розлігся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і дав йому в руки свого сталевого шолома. Присутні заздро дивилися на шолом з добротної криці і з золотим візерунком на лобі.

Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.

Розділ сімнадцятий

ЯК ЄПІСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ

Спитав єпіскоп: — Що стряслось?

Чого отак гасати?

І чи дозволив вам король

В цім лісі полювати?

— Ми цілий рік пасем овець,

А нині, ваша милість,

Забили оленя, бо й нам

Гульнути захотілось.

ебагато часу спливло з дня відвідин Шервудського лісу сером Річардом Лі, і до Робіна Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпіскоп.

Робін аж просяяв, коли почув цю новину від Артура Бленда.

— О пресвятая діво! — вигукнув він. — Я так давно горю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і зараз гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть поситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпіскоп Герфорда, а він добре платить за пригощення.

— Стіл ладнати там, де завжди? — звернувся до ватажка мірошниченко Мач.

— Ні, ми втнемо штучку з богослужителем. Давайте наладнаємо стіл при самій дорозі, треба тільки пильно стежити, щоб, бува, єпіскоп не проїхав іншим шляхом.

За наказом Робіна Гуда люди головного загону під командою Вілла Стютлі, багатозначно посміхаючись і підморгуючи один одному, розбрелися в різні кінці лісу, щоб не проґавити високого гостя. Робін Гуд, взявши з собою Вілла Пурпурового, Мача та ще чотирьох воїнів, обрав тим часом місце для спостереження за головним шляхом. Його нечисленний гурт, перебравшися на чабанів, мав досить-таки кумедний вигляд: на кожному була довга сорочка, а на голові красувався крислатий бриль. У Робіна на голові був кошлатий капелюх з діркою на маківці. З дірки стирчала копиця волосся. Обличчя його було таке брудне, що ви ніколи б не впізнали ватажка лісовиків. Старий грубошерстий плащ поверх одягу мисливця довершував його вбрання. Решта ватаги теж мала не менш обшарпаний та химерний вигляд. Навіть завжди чепурний Вілл Пурпуровий до того втратив свою принадність, що дами з королівського двору нізащо в світі не виявили б до нього прихильності.

Хлопці швидко забили оленя і вже лаштувалися смажити його на вогнищі, коли раптом помітили на шляху хмарку куряви, з якої незабаром виринув єпіскоп, а за ним десяток озброєних охоронців.

Забачивши чудернацьку компанію, його світлість пришпорив коня й подався просто до гурту лісовиків.

— Хто ви такі, що наважились підняти руку на королівського оленя? — різким голосом звернувся він до чабанів.

— Ми чабани, — відповів Робін, незграбно смикаючи себе за чуприну.

— Чому не їсте баранини, а взялися за оленя?

— Сьогодні в нас свято, ваша милосте, і ми вирішили трохи розважитись. Задля цього й забили оленя, — адже їх тут так багато.

— Присягаюся, що король знатиме про це! Хто вбив оленя?

— Передусім, ваша милосте, скажіть своє ім'я, щоб я знав, з ким маю честь розмовляти, — рішуче відповів Робін.

— Це його світлість єпіскоп Герфорда, приятелю! — сказав один з охоронців єпіскопа. — Дивись, щоб не вскочив ти, бува, у халепу.

— Якщо він справді пастир, — не втерпів Вілл Пурпуровий, — то хай краще доглядає своє стадо, а не лізе куди не слід.

— Он як! Ах ви ж нахаби! — розлютився єпіскоп. — Побачимо, чи не доведеться вам розплачуватися головами за своє зухвальство. Кидайте крадену печеню і марш за мною, бо все одно усіх вас одведуть до шерифа. Чуєте?!

— Даруйте, ваша світлосте! — почав Робін, опускаючись на коліна. — Помилуйте, благаю! Адже ви не допустите, щоб загинуло стільки душ.

— Ах ви мерзота! — зарепетував святий отець. — Глядіть, щоб я вас не помилував! Я помилую вас тоді, коли побачу на шибениці! Ану візьміть їх! — наказав вій своїм охоронцям.

Та Робін уже встиг відскочити й притулитись до дуба спиною. З-під подертого плаща він витяг свій вірний ріжок, і в далечінь полинули закличні звуки.

Тут тільки єпіскоп зметикував, що вскочив у пастку.

Боягуз він був відомий і негайно повернув коня, щоб тікати, але шлях йому перетнули