Слава ЗСУ!

та чотирьох інших товаришів. Поранених швидко донесли лісом до каплички монаха Тука, де всім їм подали допомогу. Рана в Маленького Джона виявилась найважчою, але товариші, втішаючи його, казали, що за два дні він буде на ногах; слова заспокоїли велетня, і на душі йому полегшало.

Того вечора ватазі судилося пережити ще одну тривогу. При перевірці виявилось, що кудись зникли Маріан та Вілл Стютлі. Робін Гуд сполошився. Маріан була разом з ними на ярмарку, і те, що вона не повернулась до табору, віщувало біду, — біду не з нею самою, а з Віллом Стютлі. Якщо шерифу пощастило спіймати цього хлопця, він неодмінно його повісить.

Решта розбійників також поділяла тривогу свого ватажка, хоч ніхто її й словом не виказав. Усі знали, що коли Вілла Стютлі справді захопили в полон, вони незабаром вирушать знову до міста і будь-якою ціною порятують товариша. Заради цього розбійники готові були на все.

Тим часом шериф, сидячи з дружиною та дочкою за вечерею, вихвалявся, як він порахується із злочинцем, бо Стютлі й справді попав до його рук.

— Цього мерзотника повісять, — бундючно мовив він. — Ніхто не посміє навіть пальцем поворухнути на його захист. Я вже натрапив на слід Робіна Гуда та його всієї банди. Заждіть, ми ще побачимо, хто справжній хазяїн графства! Шкода тільки, що ми дозволили їм завоювати золоту стрілу.

Та шериф не встиг висловити своїх думок до кінця. На тарілку йому крізь відчинене вікно впала стріла. Поважний урядовець смертельно зблід і з жахом вискочив з-за столу.

Перед ним лежала золота стріла, на якій було почеплено записку:

«Від того, хто не бере подарунків у брехунів і хто віднині не знатиме в своєму серці жалю. Начувайся, сволото!

Р. Г.»

Розділ двадцятий

ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

І тільки Робін Гуд почув.

Що смерть чекає Вілла,

До себе скликав він ріжком

Стрільців своїх сміливих.

І всі врочисто поклялись,

Готові йти до бою,

Звільнить товариша або

Накласти головою.

ень, призначений для страти Вілла, видався ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, незважаючи на ту трагедію, що мала незабаром відбутися в Ноттінгемі. В цей день міські брами лишились зачинені: шериф волів покінчити з бранцем у цілковитому спокої. В місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигне переселитися в інший світ.

Дізнавшися про все це, Робін ще з досвіту розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали бахматі мантії ченців, під які поховали важкі мечі, луки та сагайдаки, набиті новенькими стрілами, котрі мідник майстерно загострив.

— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми будемо всі тут у засідці, а один нехай піде на розвідку. Безглуздо штурмувати зачинену браму!

— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь прочанин. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує небезпека. Піду його попитаю.

— Іди, — дозволив Робін.

Дебелий Віллі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці.

Наблизившись до прочанина, розбійник побачив, що то був тендітної постави юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:

— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?

— Правда, — відповів той скрушним голосом, — гірка правда. Сумна подія станеться сьогодні. Я бачив шибеницю. Вона стоїть біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.

Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо прочанин говорив приглушеним голосом, а обличчя його ховалося під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок з хрестом на кінці, на ноги взув сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоч Вілл помітив, що як на чоловіка ноги у прочанина надто малі й ніжні, проте це не викликало у нього найменшої підозри.

— Хто ж сповідатиме небораку, якщо ви втекли з міста? — звернувся Вілл до святого чоловіка з докором у голосі.

Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови у нього замалим не злетів каптур.

— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?

— О святий Петре і пресвята діво! А хто ж іще, коли не ти? Там, звісно, буде і єпіскоп, і всі його посіпаки, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.