Слава ЗСУ!

— Авжеж, — відповів П’ятниця, — він пливти нам дуже добре, хоч і великий вітер.

Та в мене був ще один план, невідомий П’ятниці, — обладнати човен щоглою, вітрилом, якорем і линвою. Зробити щоглу було неважко: я вибрав молоденьке дерево, що росло поблизу, наказав П’ятниці зрубати його і розповів, як відрубати гілля та обтесати стовбур. Але з вітрилом мені довелось поратися самому. У мене залишились ще старі вітрила або, краще сказати, шматки вітрил, але оскільки вони лежали більше ніж двадцять шість років і я не дуже дбав про те, щоб зберегти їх, не думаючи, що вони можуть коли-небудь придатись, то був певен, що вони всі погнили. Так воно справді й було, але все ж таки я знайшов два трохи міцніші клапті і взявся зшивати їх, що коштувало мені багато праці, бо в мене не було навіть голок. Нарешті я змайстрував щось подібне до поганенького великого трикутного вітрила, що зветься в Англії «баранячою лопаткою» і тягнеться зверху до самого днища, та ще маленьке коротке вітрило, яке кріпиться до верхньої частини щогли, так званий шпринтов; такими вітрилами я вмів добре керувати, бо вони були в мене на баркасі, на якому я тікав з Берберії^{62}, про що я розповів уже раніше.

Майже два місяці порався я, влаштовуючи щоглу та вітрило, зате довів усе до ладу; крім двох згаданих вітрил, я змайстрував ще третє, переднє вітрило, що мусило допомагати нам повертати човен при зміні галсу. Але, головне, я зробив і припасував стерно, і це мало значно полегшити керування човном. Бувши поганим корабельним теслею, я розумів, проте, користь і навіть необхідність такого пристрою, як стерно, і не пожалкував праці, щоб виготовити його: якщо взяти до уваги всі мої невдалі спроби, воно забрало в мене стільки ж часу, як і будування самого човна.

Коли з усім цим було покінчено, я почав учити П’ятницю керувати човном, бо хоч весляр З нього був дуже добрий, але на «терні та на вітрилах він зовсім не знався. Він дуже здивувався, побачивши, як я орудую стерном і як надимається вітрило то з одного, то з другого боку залежно від зміни галсу. Проте він дуже швидко збагнув усю цю науку і став вправним моряком. Тільки одного він не міг навчитись — користуватись компасом: це було вище його розуміння. Але в тих широтах у сухі сезони майже ніколи не буває ні туманів, ні хмарних днів, тому компас для нашої подорожі міг і не знадобитися. Удень ми могли держати на берег, що маячів у далечині, а вночі йти за зорями. А дощової пори однаково не можна було вирушати в дорогу ні морем, ні суходолом.

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер і поготів: тепер мені було дано нові докази того, як дбає про мене провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на моєму острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а так само копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю отарою, збирав та сушив виноград — одно слово, робив усе необхідне, як і доти.

Тим часом настала дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись із своїми плотами. Дочекавшись припливу, я підтяг човен до самого берега і наказав П’ятниці викопати невеликий док, такий завбільшки та завглибшки, щоб човен міг плавати в ньому. Коли настав відплив, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, отже, човен стояв на сухому навіть під час припливу. А від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив пуститись у подорож.

Як тільки припинились дощі та встановилась погода, я почав ретельно готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас харчів буде нам потрібний, і заготував усе, що треба. Тижнів через два я збирався відкрити док і спустити човен на воду. Одного ранку, як звичайно, готуючись до подорожі, я послав П’ятницю на берег по черепаху: яєць та м’яса цієї тварини нам звичайно вистачало на тиждень. Не встиг П’ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не чуючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перш ніж я встиг його запитати, закричав:

— Господарю! Господарю! Лихо! Нещастя!

— Що таке, П’ятнице? — спитав я в тривозі.

  62 Берберія — тодішня назва територій Північної Африки.