Слава ЗСУ!

Іспанцева обачність, а також його слушні поради дуже сподобались мені. Я також радів з того, що він такий відданий мені. Його порада, повторюю, була така добра, що я без вагань прийняв її. Не відкладаючи справи надалі, ми вчотирьох узялись копати нову ниву. Робота посувалась досить добре, беручи до уваги, що у нас було лише дерев’яне знаряддя. Через місяць, коли настав час сіяти, у нас була величезна ділянка обробленої землі, на якій ми посіяли двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять мір рису, тобто все, що я міг виділити для сівби. Для їжі ми, звичайно, залишили собі скільки треба на шість місяців, починаючи з того часу, як стали копати, а не з дня посіву, бо в цих краях від засіву до жнив минає близько шести місяців.

Тепер нас було стільки, що дикуни могли бути нам страшними тільки в тому разі, якби вони наскочили дуже численним загоном. Ми не боялись дикунів і вільно ходили по всьому острову. Всі ми були захоплені однією надією — незабаром вирватися звідси, — і кожен із нас (принаймні можу сказати це про себе) думав тільки про те, як здійснити цю надію. Блукаючи по острову, я позначив кілька дерев для будування корабля й доручив П’ятниці та його батькові зрубати їх, а іспанця поставив доглядати й керувати їхньою роботою. Я показав їм дошки мого виробу, які я з такою неймовірною витратою сил витесав із великих дерев, і запропонував, щоб вони зробили такі самі. Вони натесали їх щось із дюжину. Це були, міцні дубові дошки на тридцять п’ять футів завдовжки, два фути завширшки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити собі, скільки важкої праці пішло на цю роботу.

Одночасно я старався по змозі збільшити свою отару. Для цього П’ятниця ходив ловити диких козенят щодня, а ми з іспанцем через день по черзі. Самку ми звичайно вбивали, а козенят ловили й пускали в отару. Таким чином, наша отара збільшилась приблизно на двадцять голів. Крім того, нам треба було поклопотатися ще про заготівлю винограду, бо він уже достигав. Ми зібрали й насушили його дуже багато. Думаю, що, якби ми були в Аліканте^{65}, де роблять родзинки, ми могли б наповнити ними шістдесят, а то й вісімдесят бочок. Як і хліб, родзинки були нашою головною їжею, і ми дуже любили їх, бо вони надзвичайно смачні та поживні.

Надійшла пора жнив. Урожай був хороший. Правда, пе з найбільших, які я збирав на острові, але все-таки достатній, щоб здійснити наші наміри. З двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали двісті двадцять; такий же, приблизно, був і врожай рису. Цього вистачило б, щоб прохарчувати до нового врожаю всю нашу колонію (рахуючи і шістнадцять нових її членів) і з таким запасом харчів ми могли сміливо пуститись у плавання й добратись до якої небудь з країн Америки.

Зібравши і склавши наш запас хліба, ми почали плести величезні коші для зберігання зерна. Виявилось, що іспанець — великий майстер у цій справі. Він часто дорікав мені за те, що я не зробив собі тину для захисту, але я не вбачав у ньому ніякої потреби.

Коли, таким чином, харч для гостей був заготовлений, я дозволив іспанцеві виїхати по них, давши йому найточніші вказівки. Я суворо наказав йому не привозити нікого, хто не заприсягнеться в присутності старого індіанця не тільки не робити нічого лихого тому, кого зустріне на острові, — людині, яка побажала визволити його та його співвітчизників із самого людинолюбства, — а й захищати її проти таких спроб і в усьому коритись їй. Все це мало бути викладено на папері і скріплено власноручними підписами тих, хто погодиться на мої умови. Але, кажучи про писаний договір, ми з іспанцем зовсім забули, що в його товаришів не було ні паперу, ні пер, ні чорнила.

З такими інструкціями мій гість і старий індіанець, батько П’ятниці, вирушили в путь тим самим човном, що й приїхали, тобто тим, яким їх, як полонених, приречених на з’їдення, привезли на мій острів дикуни. Я дав їм по мушкету, пороху та куль приблизно на вісім зарядів і наказав витрачати їх якнайощадніше, тобто стріляти лише в крайніх випадках.

З якою радістю я спорядив їх у дорогу! Більше ніж за двадцять сім років мого ув’язнення це була моя перша серйозна спроба вернути собі волю. Я дав своїм посланцям запас хліба та родзинок, достатній для них на багато днів, а для решти іспанців — на тиждень. Ми умовилися, що, вертаючись, вони подадуть мені сигнал, щоб я здалеку міг упізнати їхній човен. Потім я побажав їм щасливої дороги, і вони відпливли.

Вийшли вони при свіжому вітрі, під повним місяцем, за моїм підрахунком, десь у жовтні, бо, загубивши точний лік дням і тижням, я не міг уже його поновити і не був навіть певен, чи правильно зазначив роки в своєму калей-дарі, хоча перевіривши його згодом, переконався, що в роках я не помилився.

  65 Аліканте — портове місто в південно-східній Іспанії, на узбережжі Середземного моря, центр виноробства.