Слава ЗСУ!

Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив за пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів почув шум їхньої ходи, обернувся і, побачивши в їхніх руках зброю, зняв тривогу. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли — помічника капітана та пасажира; а сам капітан розсудливо стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці не схибили: одного матроса було вбито наповал, а другого тяжко поранено. Проте поранений схопився на ноги й почав кликати на поміч. Та до нього зараз же підбіг капітан і сказав, що вже пізно йому кликати на поміч, краще хай благає бога, щоб він простив йому зраду. З цими словами капітан добив його, вдаривши прикладом мушкета по голові. Залишилися ще троє, з них один був поранений. Тут підійшов і я. Зрозумівши, що опиратись даремно, наші супротивники стали просити пощади. Капітан відповів, що він готовий помилувати їх, коли вони заприсягнуться, що щиро каються в своїй зраді і пообіцяють допомогти йому заволодіти кораблем та відвести його назад до Ямайки. Вони навперейми почали запевняти його в своїй щирості і обіцяли безсуперечно коритися йому. Капітан задовольнився їхніми обіцянками і був ладен подарувати їм життя. Я не заперечував і зажадав тільки, щоб під час перебування на моєму острові в них були зв’язані руки й ноги.

Поки все це відбувалось, я відрядив П’ятницю та помічника капітана до баркаса, наказавши їм принести вітрило та весла. Тим часом, почувши постріли, вернулись три матроси, які, на своє щастя, були відсутні. Побачивши, що капітан із полоненого став переможцем, вони навіть не спробували опиратись і дали зв’язати себе. Отже, ми здобули повну перемогу.

Тепер капітанові й мені залишалось тільки розказати один одному про наші пригоди. Перший почав я і розповів йому всю свою історію. Він вислухав її з жадібною увагою і дуже дивувався з чудесної випадковості, що дала мені змогу зробити запаси провізії та зброї. А втім, не було нічого дивного, що моє оповідання так схвилювало його: моє життя на острові було справжньою низкою чудес. А коли від моєї незвичайної долі його думка природно перенеслась до його власної і капітанові здалося, ніби мене було збережено тут-для того, щоб урятувати його життя, то по обличчю цього бувалого моряка потекли сльози, і він не міг вимовити більше ні слова.

Я запросив капітана та обох його супутників до себе в замок, куди ми ввійшли звичайним шляхом, тобто через дах будинку. Я запропонував моїм гостям підживитись тим, що було в мене, а потім показав їм своє хатнє господарство з усім хитромудрим приладдям, яке я зробив протягом багатьох років мого самотнього життя.

Все, що я їм показував і про що розповідав, дуже дивувало їх, але найбільше капітана вразила моя фортеця, яку я так майстерно сховав у гущавині дерев. Справді, завдяки тому, що дерева тут ростуть багато швидше, ніж в Англії, мій гайок за двадцать років перетворився в такий густий ліс, що крізь нього можна було пройти лише в одному місці вузенькою покрученою стежкою, яку я лишив навмисне для цього, садячи дерева. Я пояснив моїм новим знайомим, що замок — моя головна резиденція, але, як в усіх вельможних осіб, у мене є ще й інша — заміський палац, який я іноді відвідую. Я обіцяв їм показати його іншим разом, а поки що нам слід би подумати, як відібрати корабель у розбійників. Капітан цілком погодився зі мною, але додав, що не добере способу, як це здійснити, бо на кораблі залишилося ще двадцять шість чоловік екіпажу. Оскільки вони всі брали участь у заколоті, тобто в такому злочині, за який годиться карати смертю, вони стоятимуть на своєму до останнього, бо добре знають, що коли здадуться нам, то по прибутті в Англію або якусь англійську колонію їх зараз же повісять. Отже, нерозважно вступати з ними в бій, маючи такі нерівні сили.

Слова капітана примусили мене замислитись. Його міркування здавались мені цілком обгрунтованими. А проте нам треба було на щось зважитись і постаратись хитрощами заманити бунтівників у пастку і напасти на них зненацька, щоб не дати їм висадитися й перебити усіх нас. Тут мені спало на думку, що незабаром екіпаж корабля почне турбуватись про долю своїх товаришів та баркаса і, напевне, пошле на пошуки другий баркас. Цього разу вони, мабуть, приїдуть озброєними, і тоді ми не подолаємо їх. Капітан визнав мої міркування за цілком слушні.

Тоді я сказав, що насамперед нам треба подбати, щоб розбійники не забрали назад баркаса, яким прибула перша група, а для цього треба зробити його непридатним для плавання. Ми зараз же рушили до човна, забрали зброю, а також усе, що знайшли в ньому, а саме: порохівницю, дві пляшки — одну з горілкою, а другу з ромом, трохи сухарів і велику грудку (фунтів п’ять чи шість) цукру, загорнену в парусину. Я дуже зрадів добичі, особливо цукру та горілці, бо не куштував їх уже багато років.