Слава ЗСУ!

Шістнадцять разів малювала дівчинка маму‚ поки справжня‚ жива мама не зойкнула захоплено‚ побачивши власний портрет‚ і не глянула на доньку очима, в яких бачилась повага, зачудування та навіть трішки остраху. Мама відібрала кілька найкращих робіт і кудись віднесла, потім вдоволено розповідала доньці про захват викликаний малюнками „там” і повідомила‚ що деякі з них відібрали для виставки.

Дівчинка ходила з мамою на ту виставку в будинок культури. Її малюнки в тоненьких рамочках висіли на стінах безлюдного фойє‚ а кілька дорослих дядечків і тітоньок (там була й тьотя Надя) вихваляли один поперед іншого її ранній талант‚ цілували дівча в щічку‚ а один дядечко навіть спитав‚ присівши навпочіпки‚ що їй потрібно, аби „живописати” ще ліпше? „Мені треба справжні художницькі фарби‚ щіточки‚ багато паперу‚ і...” – але дядечко вже підвівся‚ певно йому незручно було довго сидіти навпочіпки‚ і дорослі заговорили про щось своє. При цьому деякі дядечки більше уваги звертали не на дівчинку та її малюнки‚ а на маму. („ Бачила, як той плішивий на мене вирячався? – долинув згодом до дівчинки уривок маминої з тьотею Надею розмови. – Всі ті козли...”) Втім‚ мамі це здається‚ подобалось.

По деякому часі знов завітала тьотя Надя‚ дала дівчинці кілька цінних порад щодо малювання аквареллю і вони з мамою знову відбирали її роботи. Цього разу‚ як казала тьотя Надя‚ – в Київ. Маленькій художниці було байдуже‚ що станеться з її малюнками потім‚ їй просто подобалось малювати.

Дівчинка виписувала коника й думала про щербатого бешкетника Льоньку з дитсадка. От же причепа! Скільки він її смикав‚ скільки скубав‚ скільки боляче турляв‚ ніби невмисно‚ ліктем. Та нічого‚ вона його теж раз підстерегла – таку підніжку влаштувала в коридорі – той ледве решту зубів не погубив!

Коник виходив саме таким‚ як вона й хотіла: забіякуватим‚ нахабним і навіть... рудуватим. Точно як дитсадківський задирака. Більше він не сіпатиме її за волосся. Дівчинка вмовила маму‚ що сидітиме вдома і не боятиметься.

До речі‚ час би вже мамі й повернутися з роботи. Затримується?

Від цієї жінки віяло холодом. Гамірлива молодіжна компанія‚ розминаючись з нею‚ притишила безклопітний сміх. Немовля, яке мама провозила у візочку повз жінку в жалобному вбранні, раптом зарюмсало. На малолюдних тихих алеях Стрийського парку навіть пташки німіли‚ коли проходила вона, рівно тримаючи спину і дивлячись прямо перед собою крізь елегантні окуляри без оправи.

Тепер вона часто тут прогулювалась. Бродила довго‚ безцільно‚ обираючи найбільш безлюдні та затінені місця так‚ ніби остерігалась денного світла. Ходила чужа щедрому цвітінню і‚ здавалося‚ природа сама відторгає її‚ як побічне‚ зайве в цьому царстві життя‚ мертве тіло. Ходила й згадувала Софійку – як живу. Вона досі не вірила очевидному. Ні‚ не може бути! Це несправедливо! Чому на світі живуть мільйони нікчемних посередностей‚ а її Софійка‚ її талановита донечка... Може Господь забрав її‚ аби вона уквітчувала його небесні палати? Але чому ж так рано? Невже це дійсно її могилку прикрашає скромний, але майстерно виконаний пам’ятник на алеї почесних поховань Личаківського? Невже там‚ під полірованою гранітною плитою‚ справді тліє прах її Софійки?

„Якщо так‚ то навіщо були мої жертви? – краялась жінка. – Заради донечки я віддала все: розлучилася з пияком-чоловіком – дитині потрібен був спокій; влаштувалась на другу роботу – Софія мала бути забезпечена й звільнена від будь-яких побутових клопотів; збулася особистого життя – все‚ аби тільки квітнув доньчин талант! І він розцвітав! Та от... Що далі? Як жити‚ для кого?