Слава ЗСУ!

– Чудово! Іншого я від тебе й не чекав. Закордонного паспорта маєш?

– Маю.

Обіцяла подумати. Але що там думати коли вона буде з ним! Він і вона. Боже та задля цього Ірина не те що в Чехію – на Чукотку б піхом почумакувалаа нехай би там навіть чекав на неї не готельт а холодний барак і полумисок табірної баланди!

Знов колеса, рейки... й потиск долоні.

Десь далеко за мостомД на якому Ромка вперше побачив вітрогонів сідало сонце. Вони знову були тут. Стояли на рампі й чекали. Букет забавляв Корозію студентськими анекдотамиа той у свою чергу грався з Блондином Антон думав про щось своє дивлячись удалечінье і сонце висвічувалося в його зелених очах злоповісним багрянцем. Северин з Ромкою балакали між собою.

– От ніколи не гадава – казав Северин– – що наші відчайдушні й ідіотські по суті витівки можуть впливати на такі тонкі матеріїв як дружбу між людьми почуття між чоловіком і жінкою. Дивно влаштований світ: щоб довести щось людині здавалося б: сідай і доводь. Словами! Так ні треба кидатись під поїзд! Чи – з мосту в воду чи – з зашморгом на шиї

– Е– е! – урвав плин його думок Ромка. – Про який це ти зашморг?

– Та це я так– узагальнюю. Суть єдина: зовнішні проявио ефектність антураж. Це я не про тебеб це я взагалі. Хоча про тебе також і про всіх нас також. Щоразу кидаючись під поїзд чи переходячи поручнями через міст кожен з нас щось доводить. Собі комусь. Дівчині другові вороговіг Так простіше легше наочніше. Аніж доводити словами. Словам не вірять. Давно вже ніхто не вірить словам. То в що ж вірити? У вчинки! Вчинок – ось єдина твердь в океані абстрактних понять: абстрактних подвигівс абстрактного героїзму абстрактного кохання. Полюбив – доведи вчинком! Привези для коханої десять КамАЗів польових волошокв або піди та вбий того хто не поступився їй місцем в автобусі!.. Така вчинки теж бувають різними.

– Годі філософствувати – Букет облишив Корозію та підійшов до Ромки й Северина. – Розбігаймосяг кіна не буде! Вони забоялись!

Стрілки годинника наближались до десятої. І саме цієї хвилі з-за далекого закруту з’явилась зелена автівка.

– Їдуть! – вигукнув Корозія. Подряпина на його щоці зблякла, зате на підборідді свіжо буряковіло чималеньке садно.

Поки іномарка під’їжджалаП Ромка встиг перевдягтися. Тим часом Олег хвацько викотив авто на рампу й загальмував у кількох кроках від хлопців. Побачивши ватагу з чотирьох дорослих молодиківд вилазити не поспішав. Сидів нашорошенои зиркаючи з-під лоба на вітрогонів. Натомість Іванка легковажно вистрибнула з автомобіля та зацікавлено розглядала незнайому компанію.

– Ну– то чим мене хотіли здивувати?

– Ходімо! – сказав Северин. – Швидко – ви спізнились. Скоро вже геть споночіє. Вилазьє ходімо! – махнув Олегові.

Той, схоже вагався.

– Не бійся– – взявся заспокоїти його Корозія. – Тебе ніхто не вдарить!

Цього ОлегЦ звісно витримати не міг. Вийшов з авто зліпив глузливу посмішечку:

– А я нікого й не боюсь. Нікого мені тут боятися!

Зіскочили з рампи на колії пролізли попід кількома вагонами (Олег тихо кляв усе на світік страшенно боячись замаститися) й зупинились перед ешелономл що саме заходив на станцію. Злегка погойдувались вагоник на з’єднаннях рейок втомлено постукували колеса. Ромка підступив ближче до Олега та, злегка затинаючись від хвилювання, але голосно щоб усі почули, промовив: