Слава ЗСУ!

Драбиною Ромка дістався першого майданчика та скинув униз мотузку – для страховки. Северин взяв стремена й почав сходження. Чіплявся гаком за стяжного гвинта, підтягувався, ставив ногу в стремено та другим гаком чіплявся за вищий обруч. Карабін на спеціальному поясі було з’єднано з мотузкою, яку поволі підтягував Ромка. Подолавши кілька обручів, Северин, як і було вмовлено, відштовхнувся від труби й Ромка спустив його вниз.

– Не з медом доведеться, – сказав, відсапуючись, Северин. – Будемо відхекуватись на майданчиках.

– Нічого, – заспокоїв товаришів Букет, – ніч велика!

Репетиція закінчилась. Кожен випробовував стремена, коли підійшла Ромчина черга, на майданчику його змінив Антон.

Поскладавши спорядження, сіли перепочити. Букет подав ідею:

– А кльово було б вивісити нагорі якийсь знак, прапор, чи що!

– Точно! – підхопив Ромка. – Прапор вітрогонів!

– Ну, прапор вітрогонів – це вже якось аж надто по-дитячому, – засумнівався Северин.

– „Веселий Роджер”! – кинув Антон.

– Або червоний, – підхопив Букет, – з серпом і молотом!

– Тоді вже жовто-блакитний, – усміхнувся Ромка.

– Ні, „Веселий Роджер” – це найприкольніше! – підсумував Северин. – В нас там ще залишились якісь копійки – купимо чорного краму, а череп і кості намалюємо фарбою.

Випивка, як умова. Нашого цвіту по всьому світу.

Отямилась вона в невеличкій кімнатці, скорше закомірку. Її знов плескав по щоці „сервант”.

– Поки не відпрацюєш боргу, – мовив він понуро, обережно погладжуючи ушкрябину на щоці, – звідси не видерешся! І слідкуй за зовнішністю – що краще приваблюватимеш клієнтів, то швидше вичухмаришся. Ну, й на себе мусиш заробляти. Плюс відшкодування, – він ще раз торкнувся подряпини, – за моральний збиток. Хавло тобі приноситимуть. І не мрій втекти – за дверима Анаша.

Він вийшов, клацнувши на прощання замком.

– І випивку! – простогнала Ірина наздогін. – Нехай приносять випивку, інакше я одурію!

Від електрошоку в неї все ще боліла голова, але синців на тілі не було. Як не пручалась, як не дряпалась – її не били, остерігались попсувати товарний вигляд. Втім, їй було байдуже. Нехай би навіть затовкли до смерті, зробили інвалідкою – байдуже. Так було б навіть краще, муки б одразу скінчились, а зараз… вони тільки попереду. Та їй справді байдуже. Головне, щоб дозволили пити. Аби тільки приносили чим більше…

З наступного дня почали приходити клієнти. Всі, як один, лисуваті, коротконогі, пухкощокі. В кожного акуратне, кругленьке як кавун, черевце. Хтиві очиці починали пожадливо обмацувати жінку, щойно за ними зачинялися двері. Приносили пійло, частували. А потім кректали, стогнали, пихкали, ніби на останньому видиху й Ірина все боялась, що котрийсь умре прямо в ліжку.

Потім клієнт ішов, а вона лежала на зіжмаканому, замащеному спермою простирадлі, скоцюрбившись, підібгавши коліна до підборіддя. Підлогу прикрашали порожні пляшки з-під „російської”, недопалки й використані презервативи.

– Донечко, Іваночко, як ти там? Чи все в тебе гаразд, чи не хвора, не голодна? Чи не прокляла ти досі свою легкодумну матір? Господи! Яка я була дурна! Іваночко, якби мені тільки вернутись! Я тобі так заборгувала! Чому не можна повернути час назад?! Я пройшла б повз того високого плечистого мугиря на базарі й не озвалася б до нього, не впізнала, я б взагалі не пішла того дня на базар!