Слава ЗСУ!

Цей клієнт прийшов удруге. Тупав непевно на порозі, розводячи безпорадно куценькими ручками і враз заговорив щирою українською мовою:

– Я перепрошую, пані Ірено. Тоді, гм… минулого разу… ви видались мені такою... гм, як моя, даруйте, покійна Наталочка, Я знаю, що ви з України, от. Я бачите теж… українець. Вже давно тут живу, Ще Брежнєв мене депортував. Тоді це називалось: „видворіть із страни!” От. Ви дозволите, я сяду? Дякую. Так кортить поспілкуватися з земляками!

– Хіба тут мало хохлів? – хмуро відповіла Ірина, прицінюючись до землякової кишені: чи не приніс бутельки.

– Так, українці є. Але ці нові, заробітчани, що я їх, перепрошую от, за полу хапатиму на хіднику? А стара еміграція, ті мене не приймають. О, я забув відрекомендуватись! – схопився земляк. – Пан Міхал, прошу, себто, по-українськи – Михайло, от. Я, знаєте, замолоду належав до дисидентського плину. Київський університет, знаєте, гніздо націоналізму… До самвидаву шкрябав, друкували дещо за кордоном. Ну, а потім „контора” мене й притисла, от. Я б усе витримав, я тоді сильним був. Але мав уже дружину, от і кохана моя, Наталочка, заслабувала. Дуже лихою й рідкісною хворобою. Оцим вони мене й узяли. Пообіцяли вилікувати, пообіцяли найкращих лікарів. А вона вже вмирала. Ну, я й погодився – підписав папери про співробітництво, довелося їм дещо розказати. Таки правда, підлікували мою Наталочку, ну, я з радощів і написав на захід про ганебні кегебістські штучки, покаявся перед товаришами, все виклав, як було. От совдепи мене удвох із дружиною й „видворили”. Вона вже тут, на заході, в Мюнхені відійшла, ніщо не допомогло, от. А еміграція мене не прийняла. Я, мовляв, „заплямований”. Отак і живу сам, чужий для тих і для інших. Спочатку в Мюнхені, а це кілька років тому в Прагу переїхав. Перукарню тримаю, неподалік тут – на Гуситській, от.

– Ну й чим же я можу вам пособити, пане Міхал? Чи ви, як співвітчизник, сподіваєтесь на знижку? То ціни тут встановлюю не я.

– О, перепрошую, пані Ірено, нащо ви так? Я власне… в мене до вас пропозиція, точніше – просьба. Чи не погодилися б ви зі мною, м-м, заспівати?

– Що?

– Еге ж – заспівати! Я знаєте, так стужився за нашою піснею, от. Як виводили ми колись з Наталочкою, а ви чимось на неї схожі та й голос ваш... А Наталочка моя співала – чисто Петрусенко! Мені від вас нічого не треба, тільки поспівати разом. Тихенько…

– А ви зв’язки промочити не принесли, перед співом?

– О! То прошу! – пан Міхал видобув з кишені плескату пляшечку. – Коньяк!

– Що ж, – усміхнулась (вперше за хтозна-скільки днів) Ірина, відсьорбнувши добрячий ковток з горлечка. – Ноу проблем! Чом би й не заспівати!

– Давайте, прошу пані, оцієї, дуже ми її з Наталочкою любили – старовинна чумацька пісня, от:

Ой у полі три криниченьки,

Любив козак три дівиченьки…

Художні вправи та аркуш між пальцями.

Ромка прийшов до Северина – допомогти з „Веселим Роджером”. Северин знайшов білу фарбу й, розстеливши кольору сажі полотнище на столі, друзі заходились старанно виводити на ньому щіточками череп і кості.

– Оце дивлюся, – почав Северин, – і сам собі дивуюсь, – якою ми займаємось, власне кажучи, дурнею! Дорослі люди…