Слава ЗСУ!

Антон стояв перед дзеркалом і роздивлявся власне відображення. Спокійний, звично понурий вираз обличчя, тільки там, у найглибшій глибині зелених очей – питання, на яке, як він знав, – немає відповіді.

Такий самий, як і тиждень тому, рум’янок на щоках, живчик на скроні, нічого не змінилось. Поки… А коли почне змінюватись? Коли зжовкне, висохне, вкриється брунатною лускою шкіра, западуть, задиміють очі, проваляться щоки. Коли полізе волосся, затремтять руки? Він подивився на свої долоні. Підійшов до столу, сів, узяв аркуш паперу. Тримаючи його двома пальцями, простягнув руку вперед. Тремтить? Наче ні. А коли почне? Коли? Скільки лишилось? Труба покаже. Чергове випробування краще за найсучасніший діагностичний прилад виявить: чи вже почалось? І якщо так – він довго не вмиратиме. І нікому не завдасть дурних клопотів.

В пам’яті вкотре зринули вітчимові слова: „...та я казав, казав, давно втовкмачував у твою тупу череп’янку: не слід було йти на це... на цей... на цю авантюру. Нічого, живуть люди й бездітними! А ти, – це він звертався до мачухи, – все своєї. От і маєш. Не досить мені було мороки з дільничним, не досить було викликів у школу; витягли, до інституту впхнули, тепер це... Чорт, і на біса вони мені, ці замороки?!”

Мати плакала... Вголос Антон продовжував називати їх мамою й татом, а подумки... після тої підслуханої розмови – ні. Хіба справді він завдавав їм лише клопіт? Ну ріс жвавим, непосидливим... А інші діти не такі? Ті рідні... Ні, він не виснутиме на їхніх плечах калікою, вмиратиме не довго. Не гаснутиме під крапельницею, вп’явши очі в білу лікарняну стелю з кулястими плафонами, плями бруду на яких роблять їх схожими на місяць уповні. Ні, для нього все скінчиться інакше. І якщо він зірветься з труби, або не встигне проскочити під вагоном, то це й означатиме – процес почався… і припинився. Одразу. Так буде ліпше всім...

Спиртне від Яроша й уроки від хормейстера.

Ярош виник на порозі комірки, наче вістка з іншого світу. Такого звідси далекого, ефемерного. Колись самий лише вигляд цього підтоптаного шанувальника „полунички” викликав у Ірини дрож огиди, а зараз спостерігала, як він звільняється від одягу, й не відчувала нічого, анічогісінько! Як швидко вона збайдужіла, яка тендітна перепона відділяє в людині людське від тваринного! Ярош, Грег... а десь там, в іншій галактиці, Валентин, Іванка, їхня Макарівка...

Грегів компаньйон сопів і голосно плямкав губами:

– От бач як воно, кралечко! А якби тоді не комизилась – жила б зараз, як крулівна! Ярош Зезула, перепрошую, джентльмен! Ярош Зезула своїх жінок любить і про них дбає! Не те, що той дикун Грег.

Він приніс спиртне. І це було головне.

– То скільки ж йому не вистачило до ста тисяч? – поцікавилась. – В яку суму мене оцінили?

– Не вистачило? – квакнув Ярош. – Ти що, так і не вшурупала? Та всіх ста й не вистачило! Грег просто розрахувався тобою з Остапом.

Мала б відчути біль. Або навпаки – гордість: як-не-як – сто тисяч! Але чомусь не відчула нічого. От випивка...

Один-два рази на тиждень приходив пан Міхал, їх зачиняли в Ірининій комірці й вони співали. В них гарно виходило на два голоси. Іноді, коли пісня була особливо зажурною, голос Ірини тремтів і пан Міхал з докором похитував головою, наче хормейстер, якого підводить одна з виконавиць.