Слава ЗСУ!

Нарешті дісталися першого майданчика. Видерлись на нього за допомогою тих таки гаків і знесилено попадали на мережисту підлогу. Руки й ноги дрижали, обличчя, незважаючи на нічну охолоду, заливав піт, а вони ж не подолали ще й третини шляху!

– Водички б! – простогнав Ромка.

– Тихо! – важко відсапуючись, повелів Северин. – Про земні блага згадаємо на землі, а ми прямуємо в небо!

Антон і, на диво, Букет мовчали.

Друге дихання відкрилось, коли дістались наступного майданчика й, перепочивши, рушили до третього. Тепер орієнтиром „верхолазам” слугували розміщені на ньому кровистоокі висотні ліхтарі.

Спершу Ромка перестав відчувати біль в руках і ногах, потім припинив боятись виймати з зачепу гака, непомітно зникло й тремтіння. Ритмічно та невпинно, як автомат, він усе дерся вгору, долав обруч за обручем, от тільки робив це щораз неспішніше. Згори чулось, як наполегливо й невтомно переставляє свої стремена Букет, внизу затято сопів Антон, а десь під Антоном, цього Ромка вже не чув, дерся нагору Северин.

В якусь хвилю хлопець подумав про Іванку. Вона просилась до команди, та хіба знесла б дівчина такі навантаження!

Так дісталися вони третього майданчика. Попадали на холодну металеву решітку знесилені, висотані, тішило тільки одне: залишилось небагато… Згодом Северин підійшов до одного з ліхтарів, що вусебіч випромінювали неспокійне рубінове світло та кілька разів затулив його кровисте око долонями, даючи вістку Корозії, що в них усе гаразд. На такій висоті той їх уже не бачив.

Всім було важко, але Букет небезпідставно вважав, що найважче йому – ішов першим. Щоразу старанно обмацував гаком наступного гвинта, чи надійно приварив його зварювальник, чи не зхалтурив, може саме зібрався перекурити, або пролунав сигнал на обід, і він кинув роботу недовершеною? Ціна такої неуважності могла бути надто високою – на страховку хлопець покладався мало.

Досі всі гвинти були надійними, але… Підтягнувшись, Букет накинув гака на наступного обруча, та гак, не знайшовши шпари між гвинтом і муром, спорснув донизу. „Уважніше, ідіоте!” – вилаяв себе подумки хлопець та знов потягся гаком до гвинта…

Його положення було вкрай незручне. Слід або негайно чіплятися за щось гаком, або присісти назад, але знизу підтискали товариші й Букет не хотів їх затримувати. Ще раз вигиркавши себе за безрукість, він знову спробував учепитись за осоружного гвинта, але гак і в цей раз лише тихо шкрябнув об цеглу, ковзнув гвинтом, не відшукавши між ними прощілини, і… Букет так і не встиг зрозуміти, чи тихий внизу й відчутніший угорі нічний легковій відхилив його від теплої, нагрітої за день, труби, чи вкрай витомлений організм дійшов межі витривалості й самоконтролю… Змахнувши руками (стремено полетіло при цьому кудись у тьму), хлопець хитнувся вбік і каменюкою шугнув униз. Певно він потягнув би за собою й товаришів, і це насправді був би кінець, але його нога, що перебувала в іншому стремені, втрималась в ньому, тож описавши півколо, хлопець лише хряснувся головою об цеглу та загойдався в повітрі догори ногами майже біля Ромки – його довге волосся ледве не дістало Ромчиного обличчя. При цьому не було зронено ні звуку – ще на землі домовились – хай там що – мовчати, аби не виказати себе заводській охороні.

Ромка сторопів.

– Букет розбився! – прохаркотів голосним хрипом, нахилившись до Антона з Северином. – Висить униз головою!