Слава ЗСУ!

– Я таки познайомлю тебе з нею, – говорить хазяйка квартири сама до себе, міряючи майстерню з кутка в куток сердитою ходою. – З моєю незабутньою Софієчкою! Ти побачиш, яка вона лагідна, слухняна, талановита! Я тобі покажу. І якщо ти не відобразиш її такою на папері, то ми підемо, і я покажу її тобі там! Так! – Адріана задоволено всміхається цій новій ідеї. – Звичайно! Ми просто підемо до моєї Софійки туди. І ти побачиш, яка вона. Переконаєшся, що я не брехала…

Дівчинка повертається й знову сідає за стіл.

– Починай спочатку! – наказує тьотя Ада. – І зверни увагу на погляд, на погляд! Хіба не читається в ньому полиск геніальності? Хіба ти не відчуваєш, що вона особлива? Невже не бачиш на ній Господнього знаку? Він такий очевидний!

Дівчинка нічого не розуміє, але слухняно бере чистий аркуш і вкотре починає перемальовувати фотографію.

– Зажди! – згадує щось тьотя Ада. – Маю ж іще одне фото в спальні! Зараз принесу.

– Стійте! – злякано спиняє її дівчинка. „Не виходь, не виходь зараз із кімнати! Саме зараз не виходь!” І щоб затримати жінку в майстерні, запитує: – А що з нею трапилось, з Софійкою?

Тримаючись за ручку дверей, тьотя Ада озирається. Її лице набирає натхненного, звеличеного виразу:

– Всевишній Володар покликав Софійку до себе, аби вона уквітчувала його небесні палати! – промовляє урочистим голосом і виходить.

Дівчинка сидить, низько нахиливши голову, зіщулившись, наче безпритульне кошеня, яке штурхають забіяки-хлопчаки. Знову відчиняються двері, Юля замружує очі…

– Ах ти ж, маленька підла зміючко! Ти навмисно не закрутила кран! Хотіла мене затопити, щоб прибігли сусіди знизу! Не вийде, невдячне нице створіння!

Штурхан – і, разом зі стільцем, Юля летить на підлогу, боляче вдаряється об ніжку столу, боляче б’є по нозі стілець.

– Це ж треба бути такою невдячною! Я з нею панькаюсь, піклуюсь, витрачаю на неї стільки часу! Все. Годі! Не хочеш вчитись, не хочеш творити, як моя Софійка, що ж, я просто поведу тебе до неї. Ми підемо до неї вдвох! До моєї дитини… Завтра!

Скоцюрбившись, Юля лежить на підлозі й чекає, що ось-ось її почнуть бити. Але тьотя Ада її не б’є і дівчинка сторожко розплющує очі. Жінка стоїть біля вікна, підборіддя підняте догори, очі сяють, палають кровисті щоки, і слова з уст злітають натхненні, значущі:

– Так, ми підемо з тобою до неї! Я готова! Давно готова! І тебе підготую, дівчинко. Ми підемо… завтра…

Ніч. Юля не спить, хоч і не пила ввечері подвійної порції чаю. Тьотя Ада взагалі не кликала її на вечерю. Вона принесла звідкілясь нічний горщик, поставила дівчинці під ліжко й замкнула за собою двері майстерні. Мовчки. На її обличчі усе царював натхненний вираз.

Дівчинка нічого не розуміла з тих слів, що вигукувала тьотя Ада вдень. Але маленькій малярці страшно. Так страшно, як ніколи ще не було. І тому вона не спить, підсвідомо відчуваючи незнану досі небезпеку. Тому вона підводиться. Добре, що тьотя Ада не сховала її вбрання. Не додумалась. Дівчинка неквапно вдягається, довго зашнуровує черевички – в темряві нічого не видно. Бере важкий стілець та обережно, аби не стукнути, підносить його до вікна. Вилазить на стілець, стає на підвіконня й тягнеться руками до кватирки. Кватирка відчинена – дівчинка повсякчас у кімнаті й тьотя Ада дбає про свіжість повітря. Але до кватирки Юля не дістає – вікно високе, а дівчинка маленька. Злізає на підлогу та підходить до забороненої шафи з малюнками. Відчиняє, бере з полиць теки, стосики з малюнками й носить на підвіконня. Нічого, що темно – дівчинка вже добре вивчила свою кімнату. Паперова гірка на підвіконні збільшується, мабуть, досить. Юля знову вилазить на стілець, з нього на підвіконня й обережно стає на стосик Софійчиних малюнків. Вони все ж їй прислужаться. Тепер дівчинка може дістати до кватирки. Стає ніжкою на ручку, якою відчиняється вікно, підтягується, легко пролазить назовні. Тримаючись руками за раму, звішується вниз. Ніжками вона до підвіконня не дістає – там же нема гірки з Софійчиними малюнками. Але Юля пам’ятає, що підвіконня широке, тому сміливо відпускає раму. Та якби воно було й нешироким, якби його взагалі не було – однаково. Вона будь-що повинна залишити цей страхітливий будинок. Вкрите жерстю підвіконня оглушливо гримить. Значить, тьотя Ада може прокинутись і наздогнати. Отже часу на роздуми немає. Змахнувши руками, дівчинка відривається від підвіконня і летить, під гриміння жерсті, в пітьму…