Слава ЗСУ!

– А ви теж живете в Макарівці?

– Так.

– А звідки їдете?

– Звідки?.. Це дивно, але наші історії, Юлечко, схожі. Людину, яку я вважала добрим чарівником, показала мені щось на зразок різнокольорових фарб, і я поїхала за нею далеко-далеко. В мене теж спочатку все було чудово, та потім я зрозуміла, що обіцяного не буде. Прихід доброї феї і виконання всіх бажань – це, нажаль, тільки казка. В житті зовсім по-іншому. Мене теж обдурили, покинули, і силували робити те, що я робити не хотіла; теж не випускали з квартири, били. І я теж утекла. А потім один хороший дядечко відвіз мене до своїх знайомих у село. І я там працювала, щоб заробити грошей. Доїла корів, косила траву й полола бур’ян. Виявляється, в Європі теж буває бур’ян.

– Так, – по дорослому зітхнула дівчинка, виливаючи залишки супу в ложку, – буває…

Вечірній поїзд повільно відійшов від старовинного львівського вокзалу і, набираючи ходу, рушив назустріч ночі, на схід. В одному з плацкартних вагонів, на крайньому місці біля вікна сиділа втомлена жінка, а на її руках спала маленька русявенька дівчинка, скорше онучка, ніж донька, в подертому, засмальцьованому костюмчику та з темним глеєм під крихітними півмісяцями нігтиками. Один за одним пасажири вкладалися спати, а жінка біля вікна все сиділа, тримаючи дівчинку на руках, і задумливо дивилась у вікно. Хтось із сусідів запропонував допомогти вкласти дівчинку спати, але жінка лише хитнула головою:

– Нічого. Хай спить тут. Мені не важко…

В цей час на алеї почесних поховань Личаківського кладовища, біля гранітного пам’ятника стояла інша, висока й худорлява, в аскетичній жалобі, жінка і уважно розглядала висічений на чорному камені обрис, який швидко розчинявся в сутінках.

– Нічого, – ледь ворушилися її тонкі білі губи, – нічого, Софієчко. Я знаю, що тебе немає. Та це нічого. Я хотіла, щоб ти повернулась, здійснила свої задуми, я дуже цього хотіла, але… Та нічого. Ми вчинимо по-іншому – я сама прийду до тебе. Скоро. Допомагатиму. Ти будеш оздоблювати небесні палати, а я розмішуватиму фарби, митиму пензлі, завжди знайдеться якась робота! Скоро, моя дівчинко. Дуже скоро.

Вже зовсім споночіло, коли вона залишила кладовище та повернулась додому на таксі (таксист загилив астрономічну суму, але пасажирка не торгувалась). Вдома вона прийняла ванну, почистила зуби, підстригла нігті, трішки поправила ножицями волосся; вийшла на кухню, щільно притуливши за собою двері, пересвідчилась, чи добре зачинена кватирка, зняла й поклала на стіл окуляри, сіла на підлогу біля плити та увімкнула газ…

Сходження на Кіліманджаро.

Букета виписали – доліковувався вдома. Лікарі прописали прогулянки, в Ромчиному товаристві він неквапом, трохи накульгуючи, йшов тихим берегом „верхнього” макарівського ставка.

– Чого запікся, Ромчику?

– Та ну його – знов з Іванкою покусався.

– Е, це не діло. Ти Іванки, як вош кожуха тримайся, в тебе з нею по-справжньому. Між нами: заздрю тобі, братухо!

– Тю, чого б це? А хто обсміював мене, потішався?

– То я так, для приколу. То, Ромцю, зовнішнє, а там, – Букет тицьнув себе пальцем під ребра. – Ех... – Потім, ніби наважившись. – Тільки так: нікому!

– Нікому!