Слава ЗСУ!

– Була в мене одна, Альонка. А вона мала подругу, Інку. Ну, я з Альонкою: шу-шу-шу, а сам на Інку глипаю; то, скажу я тобі – клас! Модель! І почав кружки неї: ко-ко-ко, а вона – хоч би що! Я й те, й се, Інка – нуль уваги. Вона сама спортсменка – середні дистанції, кола стадіоном мотає, а я, язик аж до землі, – за нею. Бач, розвеселив, а мені вже, віриш, і світ білий білим не був. І не вабила вже ні Альонка, ніхто інший! Викликав її, Інку тобто, на відвертість, а вона: „Ти, – каже, – Букетику, вбогий”. Чуєш, отак і сказала: „вбогий”! І блимнула так зневажливо, наче на блоху, наче знає щось, і – „адью”! Я аж сів. І з того часу – боюся, боюся й край! Скільки подруг перебрав, ну ти знаєш, а до неї... Підживлююсь нашими дурощами, ніби хоробрості наберуся, а... Як згадаю той її погляд... „Вбогий...” Хіба я вбогий?

– Та ні, чого б то, – заспокоїв друга Ромка. – То це ти, виходить, через неї... а батько, сімейні обставини?

– Ну... й сімейні, а дужче через неї... Кидаюсь, Ромцю, то до цієї, то до тієї, а перед очима – тільки вона! Холодна й недосяжна, наче Кіліманджаро!

– Наче хто?

– Ну, вершина така є. Льодяна.

– А що, Оксана теж... не те?

– Та куди тій Оксані! Ні, дівка класна, але... Ну це ніби оригінал і копія. Відчуваєш різницю? Негарно з нею вийшло. Через те я й крився. Ні з того ні з сього відбив дівку в нормального пацана. А йому ще й дісталося, бездольному... Негарно.

„Негарно”, – згодився Ромка подумки, згадавши Северина, але сказав інше:

– Ну що, поперли туди, домовлялись на восьму...

Призахідне сонце сліпучо кривавилося в теплих, вкатаних до дзеркального блиску, рейках, що збігались десь на лінії обрію воєдино. Вони ще злегка бриніли, відлунюючи гул пасажирського, та певно через це видавалися загрозливо живими.

В улоговині, утвореній двома насипами двох залізничних колій, троє юнаків, вродлива чорнявка й рудоволосий підліток підвелися з трави, обтрусились та подерлися насипом угору.

– Іванко! – бубонів Ромка, тримаючись біля дівчини. – А може не варто? Ну будеш почесним вітрогоном! Знаєш, усяке може трапитись…

– Відвали! Не хочу я бути почесним. Я що – пенсіонерка?

– Ну Іванко!..

Вона наполягла на своєму. І всі врешті погодились, що „бойове хрещення” новому члену команди необхідне. Вибрали міст.

Нагорі Северин дістав чорну хустку й зав’язав дівчині очі.

– Головне – не квапся, – віддавав останні настанови проводир групи, – гнатися нікуди. Але й не зупиняйся. Іди собі й іди, як ти йдеш по землі. І не бійся – ми поруч.

– Чого б це я боялася? – хмикнула дівчина. – Ну, підсадіть даму, джентльмени!

Хлопці навперегін кинулись до Іванки й разом висадили її на поручень.

– З Богом! – промовив Северин.

Їй було зовсім не страшно, навіть весело. Одразу поліпшився настрій, завіялись прикрощі. „Щойно рушила, а вже мені пречудово! І почуття справжні, справжнісінькі! А що ж буде там, на тому боці! – захоплено говорила собі Іванка. – То он чого це їх так принаджує! Що ж, вперед і тільки вперед! І хай ніщо мене не зупинить!”

Провідниця підійшла до Ірини, ледве поїзд проминув Білу Церкву: