Слава ЗСУ!

– Наступна – Макарівка. Приготуйтесь.

Вона поверталась додому. Переживши муки, приниження й наругу. Можливо, до нових мук, принижень та наруг. Але поверталась. Вона нічого з собою не везла – зароблених грошей ледь вистачило на відновлення документів і на дорогу, навіть на дзвінок не лишилось. Хоча ні – вона везла з собою найдорожче, що є на світі – людське життя. Маленька дівчинка сиділа поруч, довірливо тримаючи тьотю Іру за руку, і врятування цього життя переважувало всі закордонні зневіри, кривди й усю гидь. Ця дівчинка – її покута за минуле, її надія на краще, на майбутнє!

– Скоро, Юлечко, – погладила дівчинку по голівці. – Вже скоро.

– А хто нас зустрічатиме?

Ірина сумно всміхнулась:

– Ніхто, дитинко. Це буде для них сюрприз…

Та чи приємний? Може, в квартирі вже нова господиня? Ходить в її домашньому халатику й шльопанцях, грайливо плескає по сідницях Валентина, погримує на Іванку. Нічого. Хай там що, а вона їх не покине. Не поряд, то збоку – аби біля рідних, коло Іванки. Як там вона? Чи все в неї гаразд? Юний вік – стільки спокус, стільки примарних зваб і болючих розчарувань! А поруч немає матері… Більше мама її не залишить. Нізащо! Скоро, дуже скоро все з’ясується. Он уже, здається, промайнули Карапиші…

Щойно білявка сіла поруч, як вони одразу перейшли на „ти”. Зникло оте громіздке „Валентин Петрович” і „Світлана Костянтинівна”. Він довірливо звертався до неї „Свєта”, а вона до нього дещо фамільярно – „Валя”. Все йшло, як по писаному – вони чудово розуміли одне одного.

Неподалік від залізничного мосту темно-червона „сімка” перетнула шосе, проїхала попід приколійною лісопосадкою, пірнула в гущавину й зупинилась. Валентин повернувся до пасажирки та усміхнувся. Вона відгукнулась підбадьорливою посмішкою. „Сміливіше!” – промовляли її бездонні блакитні очі. Він наблизився до цих очей, до великих соковито-вишневих губ і вп’явся в них спраглими своїми…

– Іванко, злазь – поїзд на підході! – стривожено вигукнув Ромка. – Потім почнеш спочатку!

– До біса ваш поїзд! – відмовила дівчина. – Самі ж казали не спинятись.

Вона йшла широко розвівши руки, ступала вузеньким іржавим поручнем впевнено та неспішно. Крок, ще один, ще…

– Так навіть прикольніше! – гукнула з викликом. – Це буде новий вибрик, нова вершина вітрогонів!

Ніколи ще не було їй так втішно, легко, ніколи не почувалася так піднесено. Зупинитись? Нізащо! Тільки вперед, назустріч наростаючому гуркоту пасажирського, до нових відчуттів, на той бік мосту – де, як обіцяв Ромка, життя видаватиметься іншим: правдивішим, звабнішим, позбавленим бруду, підлоти, невірності та збайдужіння. Спинитись? Нізащо!

– Іванко-о-о!!!

Вони сиділи на краю полиці, дівчинка тримала Ірину за руку і нетерпляче визирала в вікно.

– Ми вже приїхали?

– Так, Юлечко, майже. Скоро поїзд зупиниться…

– Відведете мене додому?

– Ну звісно…

Тривожно пролунав гудок електровоза…

… Але Валентин його не почув. Ось вона, ця розкішна, випещена, створена для насолоди жінка в його руках! (А хтось казав, що він не мужчина!) Чоловік лащив губами її шовковисту, до неприродності білу шкіру, танув у її шпарких, пожадливих обіймах, провалювався в неї, як самогубець у найглибший та найзапаморочливіший вир, знаючи, що ніколи не вирине. Вона належала йому, відгукувалась на кожен його порух і вгадувала кожне бажання. Жінка розкошувала в екстазі, повертала той екстаз йому і, розпалюючи одне одного до нестями, спільно прямували вони до найвищого вінця насолоди, блаженства й самозабуття...