Слава ЗСУ!

Поїзд влетів на міст. Потужний вихор змусив хлопців ухопитися за шорсткий холодний метал поручня, шарпонув одяг, розтріпав волосся, сипонув межі очі якогось пороху, а Іванка…

Ірина поклала на коліна сумочку та підбадьорливо скуйовдила дівчинці зкемляне волосся…

Валентин нестримно прямував до фіналу й навіть вибух бомби чи всесвітня катастрофа не здужали б його зупинити…

…Відчайдушно змахнувши руками, наче підстрелений на злеті птах, вона відділилась від поручнів (на всю решту життя Ромка залишився в переконанні, що спочатку Іванка трішечки здійнялася вгору) і покволом, наче при вповільненій зйомці, полетіла вниз.

Вона летіла довго. Так довго, що за цей час Ромка встиг подумати, що їхній фортель з самого початку виглядав чистісіньким безумством, що всі їхні вихватки – безглуздя й самогубство, що всі вони – компанія безумних самогубців; що вилазячи на поручень, дівчина гнівалась на нього через Юлю Коломієць, на розшуки якої він пропонував вирушити; що будівельники мали б бути охайнішими та не залишати внизу під мостом цілі бескиди безжального гострореброго каміння…

– Іванко-о-о!!! – пролунав над тим бескиддям його несамовитий, нелюдський скрик, такий гучний, що пересилив навіть гуркіт залізничних вагонів… і тендітне дівоче тіло, урвавши літ, зустрілося нарешті з омитим водою гостроскалим жабуринчастим кам’ям…

Ірина схопилась раптом на ноги, зболено зойкнула, поточилась, тулячи руку до серця.

– О Боже…

– Вже виходимо? – спитала дівчинка.

Але жінка її не чула.

– О Боже. Спиніть, спиніть негайно поїзд! – кинулась до купе провідників, шарпонула двері. – Спиніть поїзд, спиніть!

– Що сталося? – визирнула стривожена провідниця.

– Не знаю. Але сталося. Зупиніть поїзд! Та зупиніть же поїзд кінець кінцем!

Валентин спинився.

– Ну! – Світлана нетерпляче шкрябнула його спину своїми доглянутими нігтями. – Чого став?

– Заткни вершу!

Виліз з авто, натягнув штани, дістав сигарету… Щось трапилось. Він уявлення не мав, що це й звідки він міг про це знати, але сумнівів не було – трапилось щось жахливе. І це безпосередньо стосується його. Власне, це й сталося з ним самим. Він тільки не знає що. Не знає, бо він тут, у посадці, з незнайомою жінкою… Скочив за кермо, завів авто, рвучко подав назад, в’їхавши ліхтарями в стовбур. Швидше!

– Що, що? – хапкома вдягалась Світлана. – Нас хтось побачив?

Авто вилетіло на шосе, не зупиняючись. Громіздкий КамАЗ з причепом відчайдушно загальмував усіма колесами, залишаючи на асфальті чорні димні смуги, водій вивернув кермо вбік, але уникнути зіткнення не зумів. Бампер вантажівки з огидним скреготом пройшовся легковиком, залишаючи на лівому його боці глибоку, рвану рану й обидва авто зупинились. „Сімка” заглухла, а Валентин, з роздертої щоки якого миттю засочила кров, нічого навколо не помічаючи й ні на що не зважаючи, марно намагався її завести.

Здираючи долоні, панахаючи одяг, вони сунулись крутим, сторчовим схилом униз, штовхались, навздогін пхалося зрушене каміння, рінь, летів бур’ян… Нарешті поскочувались та кинулись до непорушного тіла, що лежало горілиць на камінні, посеред висохлої за літо, майже зниклої, річечки. Руки й ноги дівчини були розпростані врізнобіч, шия вигнута, очей під пов’язкою видно не було, але на обличчі панував неймовірний, неживий спокій. Й анікраплинки крові…