Слава ЗСУ!

– Що ви, жіночко, вгомоніться. Зараз буде станція.

Ірина шарпнулась до стоп-крану, та проворна провідниця перехопила її руку.

– Пусти!..

Борюкаючись, впали на підлогу, провідниці на поміч кинувся хтось з пасажирів, та навіть удвох вони з неймовірними зусиллями утримували розкуйовджену знесамовитілу жінку, котра кричала, скиглила, благала й на увесь вагон лунав її відчайдушний крик, що далі перейшов у голосіння:

– Спиніть, поїзд! Вбивці, недолюдки! Спиніть..! Спиніть..! Та спиніть же!..

Корчуватий водій КамАЗу дістав його через праві дверцята, витяг, вхопив за барки:

– Ти що, лох, їздить не вмієш? – тієї ж миті молотоподібний кулак в’їхав водієві „сімки” в обличчя. Тепер кров заюшила й з носа.

– Відпусти козел... мені ніколи, – прохрипів Валентин, випручуючись.

– Ах ніколи!

Наступний тусан збив Валентина з ніг. Він намагався підвестися, але камазист ще й ще валив його могутніми гепаками на асфальт, робив це з якоюсь бісівською насолодою, а непритомніючий Валентин усе не здавався й хрипів заюшеним ротом, випльовуючи кров та вибиті зуби:

– Відпусти… відпусти… мені ніколи. Забирай усе, а мене відпусти. Мушу... йти…

– Іваночко! – припав до дівочих грудей Ромка й безпорадно озирнувся на товаришів.

– Швидку! Негайно швидку! – хрипко вигукнув Северин. – Несімо її, несімо!

Незграбно топчучись та заважаючи один одному, підхопили легеньке тіло на руки, винесли, спотикаючись об каміння, на берег і підтюпцем рушили до недалеких хат.

– Нашатир…

– Штучне дихання…

– Швидка…

Кожен щось вигукував, радив, кожен хотів бути корисним, і водночас кожен розумів, що не допоможуть тут уже ні нашатир, ні штучне дихання, ні швидка…

– Скоріш! Скоріш! – підганяв Ромка. Сльози сочилися з його почервонілих очей, в погляді панував жах, у тремтячому голосі – відчай.

Корозія, гучно схлипуючи, бігав навколо, підтримував обм’якле тіло то з одного, то з іншого боку, забігав наперед, відставав, спотикався; в якусь мить виявив, що загубив Блондина, розгублено спинився, потім кинувся стрімголов назад; неймовірним чином знайшов білу тваринку поміж каміння, впхнув її до кишені й, розмазуючи масними, здертими до крові, долонями сльози, помчав назад, наздоганяти трагічну, безнадійну процесію…

Ніхто так і не зняв з білого, вже мертвого обличчя дівчини чорну перев’язку…

Холодно.

Букет відніс симпатичній дівчині-бармену касету й замість російського шансону в затишному приміщенні привокзального бару зазвучав „Океан Ельзи”. Вони сиділи в кутку за „своїм” столиком і мовчали. Северин затуманеним поглядом дивився крізь ромбовидне вікно на вулицю, Антон низько нахилив голову, цілковито занурившись в себе, Букет пригнічено цокотів нігтями об стільницю, Ромка сидів непорушно, дивлячись закрижанілими очима перед собою й нічого не бачачи.