Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Розмір має значення

За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.

- Маємо ще кілька годин, - сказав він, - далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…

Я подивився на Гриця, він - на мене.

- Знаєте, пане Боровий, - сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, - ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?

Боровий скривився так, наче відкусив хрону.

- Але духовність, - обурився він, - духовність, що завжди відрізняла українську націю…

Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:

- За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?

Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.

Дорогою я виправдовувався:

- Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…

Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.

Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.

- Цього дядька, - лаконічно мовив я, - два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.

Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:

- Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?

- Так, - підтвердив я.

Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, - подумав я. - Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи, може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного шинка.

Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу - про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.

- Куди зараз? - питав я його.

- Туди, - вказував він пальцем і продовжував: - Нашому народові, бачте, завжди була притамана найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».

- Еге ж, - погоджувався я. - За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.

Попередня
-= 107 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!