Слава ЗСУ!

- Це що, і є «Пані Граціоза»?

- Не схоже?

- Господи, і як же вони тут її роблять? - моє запитання було абсолютно щирим.

Агнєшка витерла руки об поділ халата, знову відкривши свої гарні колінка, і підійшла до одного зі столів.

- Елементарно, - мовила вона. - Головне - це повна відповідність рішенням Конгресу на підтримку ручної праці. Ось диви. Відкриваємо мішок, - і вона справді відкрила найближчий до неї мішок з написом «Кремл Ентерпрайзес». - Потім беремо кульок, - в її руках з’явився акуратний пластиковий пакунок.

- Зачекай-зачекай, - сказав я, бо згадав, що треба увімкнути відеокамеру. - Так, кажеш, відкриваємо мішок? Потім беремо кульок? - це я вже повторював для запису.

- Ти здібний, - всміхнулася вона. - Усе запам’ятав. Береш кульок і кладеш його на ваги. Бачиш?

Я слухняно повів рукою, де в манжеті зачаїлося вічко відеокамери.

- Бачу.

- Отож, а тепер оцим совочком насипаєш порошочок, аж поки не буде рівно сто сімдесят п’ять грамів.

- Сто сімдесят п’ять грамів, - повторив я.

- Тепер закриваєш кульочок. Береш картонну коробочку, - з цими словами вона взяла зі столу картонку, вправно склала її - і диво - на столі з’явилася коробка з-під «Пані Граціози».

Присягаюся, якби не знайома помаранчева упаковка, я вважав би, що з мене просто кепкують.

- І не забуваєш вкласти інструкцію, - дівочі руки вправно закрили картонні крильця, і в такий спосіб на ринку з’явилася ще одна пачка клятого зілля.

- Так! - вигукнув я щиро. - Оце технологія!

- Іншої немає, - Агнєшка відклала результат свої праці і обернулася до мене. - Слухай, ти сюди допомагати прийшов?

- Еге ж, - я все ще не міг отямитися від побаченого.

- То допомагай, шляк би тебе трафив, - ці слова прозвучали лагідно, навіть ніжно.

- Чим допомагати? - не зрозумів я.

- А здогадайся, - і з цими словами вона почала розстібати свого синього халата, і я швидко переконався, що більше ніякого спецодягу посада прибиральниці не передбачає.

- Ти ж це мав на увазі, коли напрошувався зі мною, правда?

- Авжеж, - розгублено мовив я.

Слідом за халатом на підлогу полетіла біла хустина. Агнєшка поклала руки на мої плечі.

І я навіть встиг подумати, що оперативна відеокамера не дозволяє витирати частину запису.

Подумати встиг, а от вимкнути камеру - ні.

Здобути докази - це тільки половина справи. Хай би якою блискавичною була операція, а здобуті зразки треба вивчити. Саме тому одразу після повернення з Великої Польщі я особисто повіз матеріали до Інституту Майбороди.

«Це зовсім зайве, агенте Мамай, - сумління моє чомусь говорило голосом Ляха. - Ти ж чудово знаєш, що можна здати зразки до лабораторії УГС, і наші науковці самі визначать наявність цієї клятої біодобавки».

«Але є наказ Першого заступника працювати з академіком, - боронився я. - Мушу його виконувати».

І сумління замовкло, засоромлене.

Я тремтів від нетерпіння. От зайду до приймальні, і що? Вона підведеться назустріч чи просто кивне? Чи дасть зрозуміти, що хоч трошки скучила? А може, для науковців час летить не так, як для простих смертних? І якщо виявиться, що вона зовсім не скучала, тоді…

А що, власне?

А тоді, агенте Мамаю, вам треба починати все з самого початку.

Що починати?

А хіба ви самі не розумієте, пане агенте?

Ну то хай буде, як буде! Я рішуче штовхнув двері академікової приймальні.

Оце так! За столом секретаря сиділа якась зовсім незнайома дівчина. Теж доволі миленька та фігуриста, але де там їй до Галушки.

- Ви до директора?

- Угу, - замислено промимрив я.

- Як вас відрекомендувати?

- Агент Мамай з Укрполу.

- Зачекайте.

Чекати довелося довго. Нічого, настануть часи, коли моє ім’я відкриватиме усі двері. Обов’язково настануть! Але поки… Поки не будемо втрачати часу даремно.

- Я перепрошую, тут вас не було, а заміняла дівчина…

- Галушка?

- Так. Я залишав зразки для аналізу. Ви не могли б продиктувати її номер зв’язку?

- Пишіть.

Отак от працюють справжні суперагенти.

А професор таки справді був зайнятий. За годину з кабінету вийшли троє апостольської постави науковців, і з ними стервозного вигляду баба в окулярах.

- Прошу, - сказала секретарка.

І я знову опинився у свята святих сучасної біохімії.

Академік був наче хмара:

- Що там у вас?

- Нові зразки. Привіз від виробника.

- Давайте.

Так, Галушку старий не покликав. Проте я вже мав її номер, а тому міг не дуже зважати на професорський настрій.

- От що я скажу вам, юначе. Наша українська біда в нашій нерішучості. Заборонити до… - тут він висловився досить грубо, - імпорт, а іще краще застосування всіх препаратів для схуднення. І квит. Тільки за медичними показниками і тільки під лікарським наглядом.