Слава ЗСУ!

Це справило враження навіть на бунтівного академіка. Невдоволений тим, що не зміг довести до кінця свою ескападу, він похмуро вмостився на першому ліпшому стільці.

- Я трошки знайомий із системою підготовки кадрів в УГС і впевнений, що навіть свіжого випускника академії не так вже просто скомбінувати. Не кажучи вже про агента другого класу. Ви щось почали говорити, агенте Мамаю?

- Так, - я підвівся зі стільця, попередньо відсунувшись від Ляха на безпечну відстань. - Я щиро перепрошую за те, що не стримався, але…

І послідовно, наскільки зміг, виклав свої аргументи щодо надійності результатів оперативного розслідування.

- Тому в Польщі я точно не міг нічого проковтнути.

- А в Ізраїлі?

Я почухав потилицю:

- Тут певна вірогідність є. Але я звірявся з митною статистикою. Вони дійсно завозять цю сировину.

- З Росії? - іронічно уточнив академік.

- Так. З Росії, - я взяв паузу, намагаючись угамувати розбурхані емоції. - Пане Омеляне! Я не знайомий з географією поширення вашої науки. Я доповідаю тільки про ті факти, які вдалося встановити. А те, що вони погано узгоджуються з вашими даними, іще не привід нехтувати результатами розслідування. Я ж не казав, що сировину виробляють у Росії. Можливо, це транзитна країна…

- І Росія теж? - скептично зауважив Перший заступник.

- Але ж вони возять порошок через космос, аби перепакувати! Я не можу передбачити їхньої терористичної логіки.

- Зрозуміло, - підсумував академік Майборода. - З поліцейської дороги вас не зіб’єш. Так і будете всією службою ганятися за порошком!

Тут знову слово взяв Генеральний писар.

- Скажіть будь ласка, пане академіку. Ви гадаєте, що можливість виробництва добавки в Росії повністю виключена?

- Сто відсотків.

- Зрозуміло, - пан Генеральний своїм миролюбним тоном приглушував вирування Майбородових емоцій. - Але ж на ринку біоресурсів Росія помітний гравець.

- Правильно. Бо то необроблена сировина. Те, що дає ліс. Вони збирають шишки, листя, рубають дерева і все це просто як є, у натуральному вигляді везуть на експорт. Розумієте? - з академіка трохи злетів повчально-зверхній тон, але агресія залишилася.

- А скажіть, будь ласка, чи ці біоресурси не можуть слугувати основою для розвитку біовиробництва?

- Можуть, - відповів Майборода. - Але не слугують.

- Чому?

- Тому що це - Росія.

- Вичерпний аргумент, - зауважив Генеральний писар без тіні іронії. - Але якщо уявити, що за справу візьметься, скажімо, КГБ.

Тепер я зрозумів, чому наше начальство віддає перевагу пінг-понгу, тим часом як рядові агенти частіше обирають бойовий гопак. Наче досвідчений тенісист, Генеральний спритно відправляв свої запитання на поле суперника, і весь час підкручував у потрібному напрямку. Ми просто-таки принишкли, спостерігаючи за розвитком цієї партії.

- Наука не може розвиватися на порожньому місці. Для її нормального функціонування потрібен фундамент. А вони сто років поспіль стріляли всіх біотехнологів.

- А зараз?

- І зараз там абсолютно порожньо.

- Ви впевнені?

- На сто відсотків. Науковці не можуть працювати у вакуумі. Наука - це перш за все обмін інформацією. І якби в Росії був хоч один осередок біонауки, я б обов’язково про це знав.

- Звідки? Вибачте, що перепитую, просто ми тут не дуже добре уявляємо ваш світ.

- Для того мене й залучили як консультанта, - заховав іронію у вуса академік Майборода. - Результатом роботи будь-якого науковця є публікація або доповідь на конференції. На конференціях від них навіть аспірантів немає. А публікації… Про що може йтися, якщо на всю Росію нема жодного профільного наукового журналу? Не кажучи вже про наукові центри.

- Тобто, там нема жодного наукового центру?

- Нема.

- А ліцензійного виробництва?

- Жодного.

- І навчальних закладів нема?

Академік вперто покрутив головою.

- І жодної лабораторії?

- І лабораторії теж.

- А науковці?

- Немає, - сказав академік Майборода.

- А запрошені з-за кордону?

- Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.

- Хто він?

- Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.

- Гнучкошиєнков? - мене вдарило це прізвище, неначе по голові. - Микола Васильович?

Усі подивилися на мене.

- Ви його знаєте? - здивувався академік Майборода.

- Здаться, так, - розгублено промовив я. - Він зараз у Сурґуті.

Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…