Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
І я,— сказала Інгрід.— Я навіть злякалась.
Не сердьтеся, хлопці! — винувато попросив Половиика.— Не сердьтеся... Ну... ви ж самі винні... Я ж навіть відмовляв вас, пам'ятаєте... Казав, що ніяких пришельців нема, а ви...
Та я ие серджуся... Чого там... І взагалі...— не підводячи голови, буркнув Чайиик.
І я,— буркнув Петякантроп.
От і добре,— усміхнувся Половинка.— Значить, усе гаразд.
Тепер і хлопці мусили усміхнутися. Іншого виходу ие було.
Дядько нехай... Але як я міг прийняти за пришельця тебе, Половинка? Не розумію,— знизав плечима Чайник.
Інопланетянин Грицько Половинка... Тю! — зневажливо хмикнув Петякантроп.
Якщо вже чесно, то не він, а ви іноплаиетяни! — сказала баба Надя.— Зовсім на іншій планеті живете, ле дацюги! І вам ще дуже й дуже готуватися треба до запуску на Землю. От!.. Дякуйте долі, що прншельці виявилися
несправжні. А якби справжні? Та отак осоромитися! Га? Ганьба на всю галактику, иа весь Всесвіт!
Хлопці знову похилили голови.
Так! Було б незручно...— погодився Семуа.— Але здається мені, бабусю, що вони все зрозуміли. Га, хлопці?
Зрозуміли,— зітхнув Чайник.
Зрозуміли,— як луна, одізвався Петякантроп.
Тільки ие все...— звів очі на Семуа Чайиик.
Ага,— підхопив Петякантроп.— От як, скажіть, у вас оті ящики в повітрі літали?
І взагалі...— додав Чайник.
Ну що ж,— усміхнувся Семуа.— Ходімте, я розкрию вам деякі свої таємниці. Хоча ми, ілюзіоністи, і не любимо цього робити. Бо тоді нецікаво дивитися.
І він рушив з двору.
І за ним потяглися всі, крім баби Наді.
Коли вже вийшли за ворота, баба Надя загукала услід:
А тоді вертайтеся!.. Та почнемо готуватися до запуску иа Землю! Інопланетяни!
РОЗДІЛ XVI
Котька відчував себе, як то кажуть, не в своїй тарілці.
В ньому боролися два протилежних бажання.
З одного боку, ще вогнем пік сором після падіння — хотілося втекти світ за очі. Хлопці, здавалося йому, позирали з одвертою ворожістю — наче то він був винен у їхній халепі. Дівчата, навпаки, зовсім не помічали його — наче він не існував. Семуа теж не звертав иа нього уваги, зайнятий розмовою з своїм племінником Грицьком Половинкою.
Він був зайвий, нікому ие потрібний.
З другого боку, Котьку роз'їдала страшенна цікавість — побачити секрети фокусів Семуа. Ну хіба б ти, любий читачу, добровільно відмовився від такої можливості?
І, не в силі перебороти тієї цікавості, Котька понур0 дибав позаду всіх. Він опустив до землі очі. І отак плентався. дивлячись під ноги.
Вони йшли до річки, де біля старої верби припнув свого човиа Семуа. Заглиблений у свої думки, Котька не одразу зреагував, коли раптом почувся розпачливий крик Грицька Половинки:
Ой!.. Дивіться!.. Верба!..
Коли Котька звів очі, всі вже бігли — і хлопці, і дівчата, і Семуа.
Якусь хвилю Котька розгублено дивився, не розуміючи, що сталося. Він ие впізнавав берега. Берег був якийсь голий і порожній. І наче побільшало неба. Що таке? Е тут Котька збагнув — иа березі ие було верби.
Котька побіг теж...
Стара верба лежала у воді...
Річка підмила крутий берег, і верба впала-
Скільки років простояла вона иа березі, скільки бачила! Скільки води спливло мимо иеї! І от тепер надійшов її час. Обваливши шмат берега, вивернувши покручене вузлувате коріиия, що, наче чорні старечі пальці, стриміло в небо, вона занурила свій стовбур у річку, і хвилі гойдали й вору шили її зелені кучері-віти.
Човен!..— глухо й розпачливо проказав Семуа.— Потопило...
Дівчата заахали.
Хлопці мовчки кинулися у воду пірнати, шукати.
Семуа схопився за гілляку, спробував тягти, але де там! Хіба посилить один, навіть артист цирку, таку здоро- вегу — стовбур удвох не обхопиш.
Людей требв...— писнула Свєта і затнулась, згадала: жиива ж, усі в полі, у селі тільки старі й малі.
І Котьку підкинуло:
—- Стривайте! Я зараз!.. Я бігом! Я швидко!.. На «Бережок»... Я... я бігом!..
Останні слова він уже кричав на бігу.
Вій біг, ие розбираючи дороги, перестрибуючи через корчі й рівчаки.
Стільки невдач було цього дия, стільки падінь, що він прагнув лише одного — не впасти, благополучно добігти до «Бережка» і сказати татові.
