Слава ЗСУ!

Головне — це сказати татові, а вже тато все зробить, все організує. Він у це вірив.

Котька задихався, груди розпирало від нестачі повітря, ал® вій ие стишував бігу. Швидше, швидше!..

Ні біля будиночка, ні на звичному місці, на березі, де він завжди ловив рибу, тата ие було видно.

Мама сиділа иа лавочці й чистила картоплю, ю в. 27ч

Де та... то?..— хапаючи ротом повітря, як витягнута

з води риба, ледве зміг спитати Котька.

Що?! Що сталося! — мама перелякано підскочила з лавки.

Де та... то? — повторив Котька.

Що?! Що сталося! Я питаю?!

Де тато?..— втрете уперто запитав Котька.

Пішов у магазин. Та скажи, нарешті, що сталося? — мама схопила його за плечі й трусонула.

Якусь мить Котька ще вагався — говорити чи иі Мама дуже розсудлива, пом рковаиа, вона почне все зважувати, сумніватися, чи зручно турбувати бережаи (адже воии приїхали відпочивати), а тут треба діяти негайно, тут потрібна ие мамина розсудливість, а татова завзятість. Але раз тато пішов у магазин, то він може прийти нескоро. Отже, виходу не було, і Котька, задихаючись, сказав:

Там... верба... впала у річку... притопила..

Кого? — злякано перебила мама.

Човиа... моторного...

Лишенько! Є жертви? — зойкнула мама.

Ні... Але... це човен артиста... Там реквізит для циркової вистави. І взагалі...

Ох! Як я перелякалась! — полегшено зітхнула мама.— Хіба так можиа? Аж у серці закололо.

«Ну от! — у відчаї подумав Котька.— Зараз почне «незручно», «нічого страшного»... Ех! Чого тато пішов у магазин? Ну чого вій пішов у магазин?!».

І вже без всякої иадії сказав:

Треба помогти. У селі всі на жнивах.

Авжеж... авжеж...— несподівано стре енулась мама.— Зараз я скажу Спирндону Спиридоновичу. Аякже! Звичайно, треба помогти. Чий, кажеш, човен? Артиста цирку? А як вій тут опинився? Звичайно, він його сам не витягне. Зар Спиридоие Спиридоновичу! Спиридоие Спиридоновичу!.. Вибачте, дуже серйозна справа...

З вікна сусіднього будиночка висунулася голова Спи- ридоиа Спиридоновича.

Почувши, у чім справа, вій враз оживився й наказав скликати термінові збори всіх бережаи.

Котька побіг виконувати наказ. Вій біг від будиночка до будиночка і кричав:

Всі на збори до Спиридона Спиридоновича! Термінові збори всіх бережаи! Спиридон Спиридонович просить усіх до себе!..

І через кілька хвилин біля будиночка Спиридона Спи- 274

Іридоновича вже юрми, ися бережани — чоловіки, жінки й навіть діти. Прийшов і комендант бази, обв треиий і за смаглий начорно товариш Баюра Петро Кіндр тович

— Значить так, - діловито, як иа виробничій нараді, говорив Спиридон Спиридонович.— Пилки, сокири... Вірьовки треба обов'язково... Що ви кажете, Петре Кіндратовичу? Є лебідка й трос? Лишилися після будівництва? Так це ж здорово! Це якраз те, що треба. Прекрасно! Я візьму акваланг... Значить, так.. Ви Петре Кіндратовичу, лебідку й трос повезете човном, а ми підемо пішки...

Через кілька хвилин з «Бережка» вирушила експедиція у складі майже всього дорослого населення (за винятком двох бабусь, які лишилися доглядати малечу).

Як же мило, як любо, як радісно, дорогий мій читачу, вивитися на людей, які, охоплені єдиним поривом, єдиним почуттям, гуртом роблять якесь добре діло — когось рятують, виручають з біди, комусь допомагають гуртом!

Які вони гарні й красиві тоді!

Котька дивився на своїх бережан, переводив погляд з одного иа іншого, і безмежна вдячність, безмежна ніжність до иих огортала його. І щось солодко лоскотне клекотіло у нього в горлі.

Якби він міг, вій би їх усіх-усіх зараз обняв і поцілував.

Збуджений, розчервонілий, Котька підстрибом біг то поряд із Спиридоиом Спиридоиовичем, то поряд з його дружиною, то поряд з мамою, то забігав наперед, показуючи шлях, і все говорив, говорив, говорив — без кінця. Вій мусив компенсувати вчорашні муки боротьби з таємницею.

Поки дійшли до місця, весь «Бережок» уже знав історію з «інопланетним» Семуа.

Єдине, що турбува о й непокоїло Котьку, це те, що поряд не було тата. Котька весь час озирався назад і витягував шию.

Єдиний раз у житті Котька зробив щось путяще — прибіг кликати людей иа допомогу, заадяки йому, Котьці, зараз весь «Бережок» іде туди, куди показує Котька,— і тато Цього не зиає і не бачить...

Ну де ж він, де?..

Тато догнав їх, коли воии майже підійшли до поваленої верби.

За всі свої дванадцять років Котька ніколи не відчував ™°го пронизливого щастя!

Вій був героєм дня.

На нього з вдячністю дивився Семуа. Ю*