Слава ЗСУ!

А коли через кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом ие обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому вииеи його рідний онук... «А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю»,— заспокоював себе Лесик.

У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.

Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося.

З одного боку, з Агашкіинм, безперечно, було цікавіше, ніж без нього. І дуб д'Артаньяна ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого «Б». Скільки різних цікавих ігор придумав ще Агашкін біля нього — не перелічити.

З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.

От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який бн гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера - ціни б йому не було, тому хлопцеві.

Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом,— не хоче, скнарує. От доля!

Р О З Д 1 Л IX,

в якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна.

Вибач. Жоро. Раптовий напад

Ой, чілдрени! — вигукнув Агашкін.— Не знаю, що з вами було, а зі мио-о-ою...— Він похитав головою.— Я ж кажу, кіно! Просто ие повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх прнгод... Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою». Це точно. Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав...

Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати иа публіку. Навіть, якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята иа морозі, однокласників!

Перше, що я відчув, було те, що я лежу в якійсь холодній багнюці. Напівморок. Придивляюсь, бачу — лежу в болоті. Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше, ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили...

Спершу я застиг з переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але кудн? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки.

Нарешті вирішив: а я вас обдурю. Зроблю вигляд, наче я такий, як і ви,— земноврдний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія. І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння... Бачу—-то один зем- новодник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять. Може, й бояться, думають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чн не більший хижак за них самих. Словом, не чіпають мене. 1 я їх, звичайно, не чіпаю. Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають иа нього гігантські хвостаті ящірки (чн то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. 1 починає мене засмоктувати. Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу. Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене. Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках. Але ця, гігантська, ні,— чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються. Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці...

Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро.— А чого це в тебе ящіркн по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть..

Це наші,— спокійно каже Агашкін.— А доісторичні ти

ж ие знаєш... І я ж не кажу, що це точно ящірки. Може, це просто якісь невідомі науці плазуни, які потім вимерли.

Ну, гаразд,— кажу я,— розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться,— здається, знову буде злива. Треба якусь печеру шукати абощо. В усякому разі треба з цього яру вибиратися.

Треба! — каже Агашкін.— Цей яр мені дуже не подобається. Мене сюди мамонт закинув.

Як це так? — здивувалися ми.

Так от слухайте ж... Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Як тільки відчув під ногами твердий грунт, підхопився й ушкварив від того болота і тих земноводних скільки було снл и. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротників. Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одривае від землі й підносить угору. І от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, й волохаті вуха. Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — кричу я.