Слава ЗСУ!

А чого б це він тебе їв? — кажеш тн, Жоро.— Він же травоїдний.

Дуже ти розумний,— образився Агашкін.— Повисів би тн на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — ие знаю, що б ти закричав.

Ну, не сваріться,— кажу я.— Не до сварок зараз. Давайте вибиратися...

І ми подряпалися по схилу нагору. П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху.

Ну то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.

Та як... Ніяк. їстн він мене, звичайно, як бачите, не став... Інакше ви зі мною не зустрілися б... А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбїк. Лечу. «Ну, все,— думаю,— і кісток ие позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав иа дно. Хотів вибратися, та де там: дві години не менше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чілдрени, зустрів!.. Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки —й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютер! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.

Мн вже були майже нагорі.

Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну, просто водоспад Ніагара—суцільні струмені води ринули з неба.

Жоро! Жоро! — кричу я.

Але ти зник, як бульба на воді. Нема тебе, та й усе.

Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, иа дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.

Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Тільки що ти був разом з нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися...

«З Агашкіним»... «З Агашкіним»...— ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора.—-А де ж я все-таки подівся?

Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.

Що значить? Ти мусиш зиати! Твій сон, твоя фантазія. Ти й відповідаєш!

■— Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти прекрасно, у басейи з батьками ходиш. Отже...

1 все-таки... Не можеш сказати, де я подівся?

-— Поки що ні.

От макітра! А ще клявся в дружбі. Ну, звичайно...— Жора зітхнув.—3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.

Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик.— Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?...

Винен,— надув губи Жора.— а чого ви не кинулися рятувати мене?

Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь иа дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?

Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.

То тн просто ситуації не уявляєш...

Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, напнсаио: «Двадцять тридцять — моделізм». За графіком...

Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув

Лесик.— Я йому таке розказую! Тут такі події, а вій — графік! Друкарська машинка якась, а не людина!..

Жора зітхнув:

Ну, гаразд. Розказуй уже далі, зрадник...

От даремно ти все-таки...

Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі... Ти для нього був значно погрібніший за мене.

Але так уже сталося...

Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе піде не видно й не чути.

Треба шукати,— кажу я.

Треба,— погоджується Агашкін.

І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.

Ішли, йшли, йшли, аж бачимо— розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отже, пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?

Пройшли ми ще трохи, як закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.

І знову-таки тебе ніде не видно й ие чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого.

І холодно так, що иа нас аж гикавка напала.

Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін.— Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.