Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ще одна збірка Всеволода Нестайка

Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.

Ну ти таки геній! — кажу я.— А ми й ие додумалися.

поляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна.

__ Ага,— закивав Агашкін.

То, може, повернемося,— кажу я.— І Іропадуть же! Шкода все-такн.

ГайдаІ — кажеш ти.

Повернули мн назад.

І наче тепліше стало. Чн то від бігу зігрілися, чн від того, то тебе знайшли. Що не кажи, утрьох — це ие вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.

Йдемо ми, крокуємо бадьоро, мало не співаємо.

Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Не той пейзаж. Не ті дерева, ие ті кущі — все ие те.

Хлопці,— кажу,— по-моєму, ми не в той бік повертаємося.

Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.

Мда,— кажеш ти.— Щось не те.

Еге ж,— підтвердив Агашкін.— Не те.

Більше ми нічого сказати не встигли. Бо Ераз попереду почулоси могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюща волохата голова печерного ведмедя.

Часу на обмін думками не було.

Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію. Різниця тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто — двісті метрів, а ми не обмежували себе. Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти,— чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.

Біжачи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг з перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубий тигр чи печерний ведмідь.

Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і иамн не зацікавився. Бо не лнше марафону, а й півтори тисячі метрів мн б уже не подолали.

Колн ми, знесилені, попадали нарешті иа землю, навкруги була тнша, погоні не чути.

Чілдрени, я більше не можу,— не витримав і заплакав Агашкін.— Не можу я більше. Це не життя. Мукаї... Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лнхо... Не можу!

Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкіи, йому чогось завжди хочеться заперечувати. А тут я був з ним абсолютно згоден. На сто процентів.

Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя. Без вогию, без даху иад головою. Шохвнлини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану. На кожному кроці підстерігають тебе якщо ие шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природні Не дала людині ані гострнх пазурів для захисту, аиі ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай.

А ви думали,— кажеш ти.— Важко. Дуже важко було. Але, щоб вн зиали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубнх для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів. Правда, иа це еволюції довелося витратити ие одну сотню тисяч років.

То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін.— Я зараз тепла й безпеки хочу.

А чого ж ти,— кажу,— мовчав тоді на Олімпі, як иас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства ие забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..

(У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:

Ні! Неправда! При чому тут Агашкін? Чого ти иа нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо!

Лесик знітився. Хотів щось казати... 1 в цей час у двері подзвонили.)

Р О З Д 1 Л XIV в якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори.

Представницька делегація.

Прихід таємничого незнайомця. Розповідь діда.

Усе, що вн прочитали про оті фантастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.

Жорииі батьки пішли иа фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку. А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлої ці перекочували иа свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір'я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім). А коли почав накрапати дощ, повернулися додому. Тепер уже до 84

Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом та бабою спершу по магазинах, а тоді проводжати їх иа автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші. І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато.

Попередня
-= 36 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар