Слава ЗСУ!

Добрий деиьі Це квартира Довгалюків?

Так.

- Це — Ікс Ігрековнч. А батьків ще нема?

Нема.

Слухай друже якщо тобі не' важко, подзвони мені, коли вони при д ть По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав. Добре?

Добре.

93-01-55. Запиши, будь ласка.

Я й так запам'ятаю.

Спасибі. Вибач. Так я чекатиму.

Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:

Хто це?

■— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігре- кович. Уявляєш?

Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школн.

Після того як прийшли з фізкультури Жорииі батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як вн знаєте, пішли на свіже повітря.

Спершу вони ходнлн вулицями, а потім забрели иа шкільне подвір'я. Тільки не з центрального входу, де ота злополучна клумба, а з боку садка й шкільної ділянки. Тут був у них заповітний куточок иа сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давно ие працювала, оскільки опалення в школі вже багато років було центральне.

Сидячи в напівтемряві на холодних Кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласиикн збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тнгр.

І несподівано Лес'ик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли вій підійшов.

Вибачте,— ніяково усміхнувся незнайомець.— Клянусь, я не підслуховував. Підійшов випадково і от... Вибачте... Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя. Я думав...

Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, швидше навіть похилого. Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по- сучасному. Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра.

А... ви... хто такий?

Та незнайомець од відповіді явно ухилився.

Я бачу, хлопці ви інтересні,— усміхнувся вій.— Щось таке розповідаєте, я аж заслухався... хоч і не мав права... Мимоволі... Слово честі... Грішний... люблю секрети, загадки різні.

Лесик почервонів. А Жора повторив:

І все-таки... хто ви?

А це хай теж буде секрет... Називайте мене Ікс Ігреко- вич... Отак! — Він лукаво підморгнув хлопцям.— А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, иіж вн. Трошечки старший.

Хлопці перезириулнся, але промовчали.

От бачите. Не признаєтесь. Хоч поводитеся досить підозріло. Забрались у темний закуток. І Іро щось таке незвичайне говорите. Може, щось і накоїли... Накоїли? Га?

Леснк і Жора знову перезириулнся й почервоніли.

І нічого ми не накоїли,— буркнув Лесик.— Просто собі сидимо, і все.

Але все-такн не признаєтесь,— хмикнув незнайомець.— Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують.

А ми й не приховуємо,— пересмикнув плечем Жора.— Я Жора Нечипоренко. А вій Лесик... Довгалюк.

1

І рагітом усмішка застигла на обличчі незнайомця.

Шо-що? Довгалюк?..— Незнайомець явно збентежив-

сяСтривай! А твій тато не художник?

Художник,-— ие без гордості сказав Лесик.— А ви його, що, знаєте? По роботах?

Незнайомець зніяковів, ззм'ябся.

д... а скільки йому років? — спитав несподівано.

Тридцять шість,— тепер уже зніяковів Лесик.

Вибач,— незнайомець усміхнувся й махнув рукою.—

Трохи помилився. Молодий дуже... Не підходить. Не той.

А в нього й дід художник, теж Довгалюк,— сказав

Жора-, ..

Та вн що? А дід не вчився у цін школі... до війни?

Вчився,— кивнув Леснк.— А ви що? Може, вчилися з

ним разом?

Гож-то й воно! — збуджеио-радісно вигукнув незнайомець.— От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустрів! Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності. Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно ного телефон!

Нема в нього телефону... ще...— сказав Лесик.— Він недавно одержав нову квартиру... Але вій, мабуть, зараз у нас.

А у вас телефон є?

Є.

То пішли бігом дзвонити! Будь ласка...

Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох.

Лесик тричі набнрав номер, але трубку дома так ніхто й не зияв.

Мабуть, уже пішли,— сказав Лесик,— проводжати моїх сільських діда й бабу.

Жаль,— зітхнув незнайомець.

Але дід ще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться. Вечеряти.

То я тоді пізніше подзвоню. Можна?

Будь ласка.

Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете. Бувайте здорові! — 1 незнайомець уже повернувся, щоб іти.