Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ще одна збірка Всеволода Нестайка

А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик.

Незнайомець обернувся, очі його сміялися:

Ну, ви ие розвідники... Я ж бачив, як ти набирав. Та Ще й тричі... До побачення!

Хлопці змушені були погодитися, що розвідники таки воин кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені ие назвав. Ікс Ігрекович.

Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи.

Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.

Так що будемо робити? — спитав Лесик.

Не знаю,— знизав плечима Жора.

Легко сказати «не знаю». І взагалі тобі... звичайно. Не ти ж редактор. А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?

Ні, звичайно. Малювати не можна.

А що?

На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися.

Прийшли батьки й дід Василь Денисович.

Ну, ик справи? Усе про щось, безумство, шепочетесь? — загукав Василь Денисович.— Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?

Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки,— сказав Лесик, підходячи до телефону й набираючи номер.

Що таке? — здивувався дід.

Зараз побачиш...

Алло,— почувся в трубці вже знайомий Леснкові голос.

Ікс Ігрекович?.. Уже прийшли. 'Передаю дідові трубку...— І він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу

Той здивовано глянув на Лесика і, беручи трубку, спитав

півголосом:

Хто це?

Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник.

АллоІ Слухаю,— вже в телефон сказав дід.— Так... Так... Здрастуйте... Так... Звичайно... Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка... Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює... Будь ласка... Чекаю.

Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, зинзав плечима:

Днвно... Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом... Зараз прийде. Він тут поряд... У готелі «Київ».

Лесик і Жора так і завмерли.

Іваницький?

Віктор Сергійович?

Так це ж наш академік!

У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися.

Оце так сюрпризі — сказав тато.

Як же це вийшло? — спитала мама.

Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.

Якби це не було насправді, я б не повірив,— сказав

ДІД-

І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (иі иа хвилину раніше й не пізніше) , коли він потрібен, пролунав дзвоник.

Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.

Доброго дня,— сказав Іваницький.— Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять — п'ятнадцять. І справа у мене, як вн зрозумієте зараз, вельми поважна.

Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама.— Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, як вони схвильовані. Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася... А тут ви приходите до них додому!

Академік кивав, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.

Так-так... Зустріч у школі мала бути вчора. Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка. І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував. Тим більше — у мене в самого булн справи...— Іваницький якось винувато глянув иа Лесика й Жору.— Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я вам одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто. Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу по рідних місцях походити, минуле згадати... Майже сорок років не був... Думав, неділя, нема нікого... Минуле іноді добре згадати на самоті... 1 тут несподівано натрапив на...— академік кивнув у бік хлопців.— Ви знаєте, це просто унікальний випадок... Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен... Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав. Через довідкове...

Пробачте, мабуть, склероз... але я ніяк не можу пригадати,— Василь Денисович ніяково знизав плечима.

Не треба вибачатися. Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати. Ви були у восьмому класі, а я в четвертому.

А-а, тоді, звичайно...— розвів руками дід.

А от я вас прекрасно пам'ятаю. Ви гриміли на всю школу. Такі стіииівки малювали, що...

Дід опустив очі й мовчки махнув рукою. У родині всі зиали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього. Сам він залюбки говорив про інших. А от розмовн про себе завжди обривав Чн то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, иіби то не справжні художники, а, так би мовитн, ремісники... І дід ие любив нікого переконувати.

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар