Слава ЗСУ!

Іваницький одразу це відчув:

Розумію. Не любите. Я й сам не люблю. Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих червоних слідопитів, які мене сюди привели.

Всі здивовано перезириулнся.

Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід.— Не розумію.

Зараз поясню,— сказав академік.— Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа...— Він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш із шкільного зошита в лінійку, розгорнув.— «Шановний... вибачте... звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школн, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете. Тому ми й звертаємося з листом. А що, як знову не зустрінемося...» критика цілком справедлива, сприймаю, але... Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от... «Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вмішено статтю дівчин кн з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирна- дцять. На щоці родимка. Допоможіть встановити прізвище героя. Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни. Дуже просимо... Пробачте... Підписи...» Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни. В сорок першому я перейшов до п'ятого класу. Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять. А Толику, пишуть, тринадцять-чотнр- надцять. Ровесники. Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг бн малювати карикатури. Та й взагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато. Це тепер захоплюються дитячими малюнками. Студії, виставки, міжнародні конкурси... А тоді... Правда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу. В сорок першому перейшов у дев'ятий. І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше. І звали його не Толик. Звали його Вася...— Віктор Сергійович усміхнувся й глянув иа діда. Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий. Принишклий і наче переляканий.

І тоді раптом Леснків тато не витримав:

БатяІ — вигукнув він.— Ну що ж ти, чесне слово!.. Це ж та. І родимка иа щоці є, тільки під бородою ие видно... І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював...— Тато обернувся до Іваницького.— Через це й з Києва втік. Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту. Десь із півроку був сином полку. Поки чуб ие виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися «під иульов- ку», щоб здаватися молодшими- Щоб у Німеччину ие відправили. А потім у розвідці був. До Берліна дійшов... Тільки ие любить він. скромняга, про свої подвиги розмов...

Та які там, безумство, подвиги! — махнув рукою дід.— Трн карикатури намалював і уже — подвиги.

А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.

Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. Так я всю окупацію Толиком і проходив,— дід зітхнув.

Лесик у розпачі дивився на нього.,

Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її вій із Жорою знайшли иа шкільному горищі! Знайшли й забуЛи про неї. А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому вій такий... невдаха?

Лесик дивився иа свого діда і наче не впізнавав його. Наче то був не його дід, який змалку носив Леснка на руках, від якого так по-особливому пахло олійиимн фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників. Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка. Лесик ніколи не думав. Що в діда під бородою иа щоці родимка. А та родимка стала тепер иаче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж иічогд не знав... Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді «цінний чоловік», як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.

Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу.— сказав раптом дід і благально приклав руку до серця.— Я вас дуже прошу... Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Вн уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески... зроблять з мене справді героя... Я цього не перенесу.

Іваницький усміхнувся: