Слава ЗСУ!

Сказати мушу Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплескн? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, ие зникають без сліду...— Він на хвилину замовк, зітхнув.— Так само, як і те. що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, глядн, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної... От скажу врм одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе— щоб я не курив у школі... «А ти хто такий?» — питаю. «Юра»,— каже. «Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!»—і... А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла... Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала- Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю зробив. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило... Може, через того Юру я й курнти кинув у студентські роки. І тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене... І боляче.

-— Вважайте, що вину з вас знято... Я — Юра*. — сказав несподівано тато.

Що-о?! — Обличчя Іваницького враз набуло розгубле- но-дитячого виразу. Вій обвів поглядом усіх присутніх.

Він таки Юрій,— знизала плечима мама.

Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, і обличчя

його освітилося усмішкою:

А ви. Юрію Васильовичу, пробачте, якого року народження?

Сорок дев'ятого,—-усміхнувся тато.

Тож-то й воно!,

Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки ие перейшов у художню) вибачаю вам...

Дякую... Спасибі... на доброму слові... Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник... А до художників у мене особливе ставлення... Все жнття заздрю художникам. Нікому не заздрю— тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. 1 помічають те, чого не помічають інші. Це — щастя... І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими...

Уперше зустрічаю такого фізика,— щиро признався тато.

А ви що—усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.

Та иі, але...— Тато розвів руками.— Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму...

Звичайно,— кивнув Іваницький.— Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і взагалі в усій людській діяльності в основі лежнть совість. Взагалі иай- визначальиіша риса виду «гомо сапієнс» (людиин розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрнв очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно... І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського... Може, ніхто ще цього й ие помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся. Пробачте мені ці сентенції... Стара викладацька звичка...

Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів. У голові в нього роїлися свої думкн. Він думав про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Вій ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим. І він був певен, що всі теж вважають його порядним. Ніколи вій у цьому не сумнівався. І раптом...

Він згадав, як посунула тоді трійця иа Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся иа захист Ясика Слава Коваленко, а За ним Сашко Чуприна, а тоді інші... Не вій, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Вій же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика...