Слава ЗСУ!

Доля їх берегла.

РОЗДІЛ XVIII.

в якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи.

«Ну, чілдрени! Я вам скажу!..»

Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лееик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розка-.. зати однокласникам. Продзвонив дзвінок иа перший урок.

У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцям. І всі уроки* сиділи принишклі й мовчазні. Навіть иа перервах не обговорювали це, як завжди. Скупо перемов лялися про щось стороннє, незначне. Мовби нічого й не сталося. На Лесика й.Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі.

І це було найболючіше.

Яке ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце.

І Леся... Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише воиа одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена... І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати...

Був останній урок — урок ботаніки.

Навіть учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семеиівни. Бо вона завжди розпові дала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про «фабрику свіжої трави» — спеціальний гідроящик, з якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чином, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл... Вони потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.

Сьогодні Зіиаїда Семеиівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Дарреллом иа острові Джерсі. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на грані вимирання.

Про це ви можете прочитати у книзі Даррелла «Зоопарк у моєму багажі». Дуже цікава кннжка. Як і інші книжки Даррелла: «Земля шерехів», «Маєток-звіринець», «Під покровом п'яного лісу». Шнро раджу прочитати.

«П'яного лісу»... Хи-хн!.. Хіба можна радити такі книжки?..— тихо реготнув Агашкін.

І в Лесика вже розтяглися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до иих із Жорою, коли кндав на уроках отакі репліки!). Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі.

Навіть Агашкін...

До кінця уроку лишилося кілька хвилин.

Зінаїда Семеиівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іва иицький.

Пробачте, Зіиаїдо Семенівио,— сказав Лев Парамонович,— Можна, ми иа хвилинку?.. Урок уже ж, мабуть, закінчується?

Пробачте... Добрий день,— ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.

Доб-рий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий «Б», заглушаючи слова Зінаїди Семеиівни, яка, почервонівши, теж часто кивала гайовою:

Будь ласка... Будь ласка... Я вже закінчила... Будь ласка...

Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича.- Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учеиь нашої школи, а нині...— Він перехопив погляд академіка і затнувся.— Ну, ви всі знаєте, пояснювати не буду...

Хоча видно було, то йому дуже хотілося пояснити.

Іваницький винувато всміхнувся:

Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором... Я побачив — шостий «Б»... Усі класи помінялися, а цей — у тій же кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у «Б». Захотілося глянути. Пам'ятний для мене клас... Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя.— Вій пройшов по класу, повільно озираючи стіии, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув иа клас, зустрівся поглядом 3' Лесиком, Жорою.

Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз...

Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей.

До зустрічі в актовому залі,— сказав Лев Парамонович, і вони вийшли.