Слава ЗСУ!

Гарматку иа репетицію Лесик, звісно, ие взяв.

По-перше, не хотів зайве ризикувати — тато категорично забороняв брати гарматку. Хан уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можна. Люди позбігаються.

По-друге, шо там репетирувати! Пороху натовк, клейту- хів наштовхав, потім сірника підніс — бба-бах!— і все.

Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найеуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх цщільиих правил та інструкцій. Майже цілий день у вестибюлі з-за столика чувся її гучний грубуватий голос:

- Шапка! (Тобто зайшов у школу — зніми шапку.)

Ноги! (Тобто витирай ноги.)

Децибели! (Тобто ие галасуйте.)

Особливо часто чулися оті «децибели». (Десь вона підхопила це мудре слово і широко ним користувалася.)

Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах та майстернях першого поверху, всюди прочиняла иа мить двері, казала одне й те саме: «І тут нема...» — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало ие трепет.

Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося.

Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував.

Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу. І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.

А потім...

Мотор завівся гак раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.

Взагалі все відбулося просто блискавично.

Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..

Жора схопився за оту коробочку з кнопками й аитеиою. Та було вже пізно. Модель з льоту врізалася в «альпійську гірку» у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку. Закрутилася там дзигою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух. « Хлопці завмерли, вражені.

Наступної миті почувся якийсь звук. Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей. А може, то їм просто вчулося.

Чергова! — здається, то вигукнув Леснк. Чи, може, сам Жора. Тепер уже важко встановити. Але рвонувся перший Жора.

, На «альпійській гірці» у колючих обіймах трояндового куша лежав його літак. Речовий доказ! Його ні в якому разі че мо>кна було там лишати.

1 Жора кинувся до нього. Лесик за ним.

Дряпаючнсь иа «альпійську гірку», Лесик зачепив щось черевиком, глянув і з жахом побачив, що то дріада восьми пелюсткова. Посаджена Лесею дріада!.. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!.

Лесик хотів обережно поставити йогу вище на камінь. Але, як це часто буаає в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, н інші квіти, що росли нижче...

Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемот- ському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без иервуваиня. А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли розмірковувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали. Хапалися, поспішали. 1 ще більше толочили квіти.

Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула. Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона жила зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що зроблено з клумбою.

Отже, у Лесика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати. Вони спокійно могли діяти обережненько, ие псуючи клумби.

Але все це з'ясувалося пізніше. А тоді...

Хлопці вихопили нарешті модель з колючих трояндових обіймів і кинулися геть. Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, иа дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тямн.

І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: «Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!» Здається, Лесик. Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора... Він вважав себе більшим винуватцем.

Але факт лишається фактом. Тут же, у чужому дворі, иа дитячому майданчику вони поклялися один одному ніколи й иі за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.

Тільки тоді вони пішли додому.

І ще одна дивна річ — їм здавалося, иіби вони з иіг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що .не впадають в око.