Слава ЗСУ!

Академік говорив неголосно, але всі чули кожне його слово, так тихо було в залі.

І до Лесика раптом дійшло те, про що говорив Іваницький. Дійшло так, як доходила теорема на уроках Фаїни Панасівни, коли враз усе чітко вкладалося в голові, ставало ясно і зрозуміло. Дійшло і страшне слово «омиіцид» — загальне знищення людства, і що таке національні інформаційні ресурси, і що в наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, ие завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію...

Він не вперше чув про всесвітню небезпеку (стільки писалося, стільки говорилося по радіо і телебаченню), але вперше це усвідомив... І вперше він відчув свою власну відповідальність за це...

Лесик жахнувся. Жахнувся, що міг же цього не відчути.

Він глянув на Жору і зрозумів, що Жора думає про те ж саме. «Боротьба кожного за людину в собі...», «відповідальність за свої вчинки...»

Коли академік говорив ці слова, Лесикові здалося, що він дивився просто на них — иа нього й Жору...

Тим часом Віктор Сергійович обвів принишклий зал уважним поглядом і усміхнувся:

— Вибачте, дорогі друзі, що я завів такої сумної... Але я ие міг вам при нагоді цього не сказати. Надто серйозна річ зараз проблема пізнаиия,# навчання і взагалі світогляду людини... А тепер я розповім вам один епізод. Якось відомий російський учений Бутлеров (це було ще в минулому столітті) иа екзаменах у Петербурзькому університеті поставив студентові додаткове запитання: «Скажіть, а яка різниця у дії тепла й холоду?» — «О-о, дуже велика,—сказав студент.— Тепло все-все розширює, а холод, навпаки, стискає, вкорочує».— «Правильно. А можете навести приклад?» — «Будь ласка,— не задумуючись відповів студент.— От, наприклад, літо- Стає жарко, і дні довшають, а взимку холоднішає, і дні помітно вкорочуються». Бутлеров розсміявся і поставив студентові відмінну оцінку... Тим студентом був Володимир Іванович Вернадський, про якого я вам щойно розповідав,— майбутній перший президент Академії наук УРСР. Отож за будь-яких умов ие втрачайте, друзі, почуття гумору Гумор — то велика річ у житті. Знаменитий англійський лікар сімнадцятого століття Томас Сіденхем сказав: «Приїзд талановитого клоуна корисніший для здоров'я цілого міста, ніж двадцять віслюків, навантажених ліками...» Лікувальні властивості сміху, корисність його для здоров'я доведені зараз медициною незаперечно. Отже, смійтеся, смійтеся иа здоров'я якомога частіше! Тільки не на уроках під час пояснення нового матеріалу...

Зал відгукнувся веселим пожвавленням

РОЗДІЛ XIX,

в якому ми з вами знову, тепер уже востаннє, повертаємося в доісторичні часи

Тн ж розумієш, Жоро, що я не можу не довести до кінця наші з тобою (та й з Агашкіним) пригоди у первісному світі.

Отже... Ото як узяв нас тоді відчай, як заплакав Агашкін, як сказав я ті слова, на яких ти мене перебив: «... Чого мов- чаз тоді на Олімпі, як нас викликали?! І суд влаштували. Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб, Прометея знову ие засуджували. Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..»—то після цих слів тн сказав зовсім інше.

1— Слухайте,— кажеш Ти.— А про Прометея Гавриловича ми й зовсім забули. А вій же там десь на скелі прикутий. Орел йому щодня грудн розриває, печійку шматує.

Чого це забули,— кажу.— Не забули. Але що ж тут зробиш...

Ну, за міфами,— кажеш ти,— Прометея мусить звільнити Геракл. Але де зараз того Геракла знайдеш? Бачите, як усе переплуталося В часі і в просторі...

Той Геракл, мабуть, давно на пенсії.— усміхнувся Агашкін.

Слухайте,- кажеш ти.— А давайте самі спробуємо.

Що? — питаю.

Прометея звільнити...

Теж іще? Геракл знайшовся! — реготнув Агашкін.

Ну, зовсім самі, звичайно, не подужаємо,— кажеш ти.— Але якщо нам допоможуть...

Хто?

Тсс!..— робиш ти жест рукою і палець до вуст притуляєш.

Озирнулися ми з Агашкіиим — хто б це нас міг підслухувати? Нікого ие побачили, але иа всяк випадок замовкли.

Спершу нам треба — що? — кажеш ти.

Що? — перепитуємо ми з Агашкіним.

Спершу нам треба дізнатися, де ота скеля з Прометесм. У який бік іти, де шукати,— кажеш ти.— Правильно?

Правильно,— погоджуємося ми з Агашкіним.

Яка наука нам у цьому допоможе? — питаєш ти.— Чи не географія?

Географія,— як папуги, повторюємо ми.

І ти раптом тнхо і чемно так (чемніше не можна) кажеш, глянувши догори:

Гея Петрівно!.. Поможіть, будь ласка!..

Завмерли ми, вуха наставили.

І несподівано почули знайомий, як завжди, лагідний і привітний голос нашої вчительки географії.