Слава ЗСУ!

Ех, хлопчики-хлопчнки! Таке просте завдання. Де ми з вами зараз? На місці майбутнього Києва. А скеля де? На Кавказі. А Кавказ де? На південний схід від Києва. Отже...

Голос замовк.

Ми перезирнулися.

Та-ак...— кажеш ти.- Як це ми самі не додумалися? Така проста річ. Аж незручно.

А що нам дасть південний схід? — каже Агашкін.— На чому ми до Кавказу доберемося? Літака ж у нас иема.

А хоча б те," що ми до Дніпра вийдемо,— кажеш ти.— І оскільки, як ти правильно, Агашкін, помітив, літака у нас таки немає, добиратися будемо водним шляхом. Як усі первісні люди. Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ.

Правильно,— кажу я.— Плота побудуємо. Як «Тігріо або «Кон-Тікі».

От-от,— кажеш ги.

Агашкін тільки потилицю почухав. Та й було чого чухати. Шлях неблизький. І нелегкий.

Тільки до Гефеста Івановича хай уже хтось із вас звернеться,— кажеш ти.— А то незручно, щоб усе я та я.

Ні-ні! — запротестував Агашкін.— Тільки ти! Він тебе любить. Ти ж конструктор. А ми з Лесиком звичайні чорнороби. Він нас, може, й не пам'ятає.

Правильно,— погодивсь я.

Ти не дуже н сперечався.

Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком:

Гефесте Івановичу.. Вибачте... Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як иам у таких умовах плота зробити?

Прислухалися.

Чуємо — прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже: ■

Слухайте... Оио ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана. То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі сховн. Раніше археологи думали, що то стоянки, а тепер виявляється, ні. Схови знарядь праці. Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам'яні сокири, різаки й починайте. Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть в бурелому, сонцем та вітром висушені, але ие трухляві, не гиилі. А от ліанами зв'язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!..

Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші. Й приступили до роботи.

Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам'яними сокирами гіллякн, зв'язувати колоди ліанами. Але ми ие ремствували. Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи.

І робили ми це вже на березі Дніпра. А то як би ми той пліт спустили на воду?

Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий. Зв'язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого «Шаблезубого тігріса» (так ми його назвали) иа течію, і — почалася наша подорож.

Пра ту нашу подорож можиа дві серії набалакати — «По Дніпру» і «По морю». Але зараз нема часу.

Отже, уяви собі, як це в кіио робиться: спершу один кадр — пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр — випливаємо з дніпровського гирла у Чорне море. Третій кадр — пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з вели чезного первісного листя. Четвертий — знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, крнчить спрагло: «Земля!» І нарешті кадр п'ятий — виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри.

Скажу тільки одверто, що самі б ми ніколи на нашом\ «Шаблезубому тігріеі» до Кавказу не дісталися. Весь час ми змушені були звертатися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав нам вести пліт у морі. Афіна Панасівна робила потрібні обчислення. Без Гери Андріївни ми просто повмирали б від спраги. Вона нам допомагала опріснювати воду. Артеміда Семенівна підгодовувала нас увесь час то пташиними яєчками, то рибкою, а то й просто планктоном. Ну, а про Гефеста Івановича й говорити нічого. Бо наша мандрівка то була суцільна робота, робота і ще раз робота.

І от мн на Кавказі.

Ну, звичайно, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б. Зиаеш, скільки на Кавказі скель!

Та нарешті дісталися ми й до скелі.

Дивлюсь — стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Про- метей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровенним дзьобом. От-от клюие.

Ми всі втрьох як закричимо:

Ану киш! Ану геть звідси!

Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо. Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:

Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович.— Не можна його чіпати. Він у Червону книгу занесений.

Розгубилися ми.

Він же вас терзає! — кажемо.