Слава ЗСУ!

А хіба він вннеи? Дурний птах. Людського розуму не має. Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує.

А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми

Не хвилюйтесь. Головне, що вн прийшли. Прн вас він мене вже ие зачепить. Бачите? Сидить, не дзьобає. Це він тільки на прикутих такий хоробрий. А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й задумався. Чи не полетіти йому краще додому?

І справді, посидів ще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.

О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович.— Тепер і про звільнення подумати можна. Дряпайтеся сюди. І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.

Подряпалися ми до Прометея Гавриловича.

Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило.

А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений. І такі в нього очі щасливі — наче сонця, сяють. Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку з смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я — вогнище.

Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем

І всі всміхаються привітно й радісно.

І руки гріють біля вогню.

Глянув я, і раптом знову, як тоді иа дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид...

Придивляюся — точно! Це ж наша «альпійська гірка», тільки велетенська, в натуральному масштабі. Знову!

І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик... Із знайомим збитим носком. Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву.

На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на диі глибоченної ями. Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі...

Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.

Ми більше ие будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у...— кричу щосилн. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки:— У-у!.. У-у!.. У-у!..

Ну, все!

Кінець!..

] тут у відповідь, як иадія на порятунок, десь далеко- далеко пролунав шкільний дзвоиик...

І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися...

Лесик був фантазер.

]

Вона з'явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу — у чорному оксамитному плащі з високим коміром, у крислатому капелюшку з вуаллю, струнка й велична, схожа' на королеву. Тінь падала на ЇЇ обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі.

Вітя завмер.

Дома не було нікого.

Двері замкнені на два замки й ланцюжок.

Вітя чув, як шалено б'ється його серце.

Він сидів на тахті, підібгавши під себе ноги, з книжкою иа колінах.

«... містер Паррік, мабуть, доснть-таки дивпа людина, якщо міс Персіммон...»

Він ие встиг дочитати до крапки...

З вулиці долинав гомін великого міста.

Десь за стіною джмелем гудів пилосос. Поверхом нижче цнкькали на піаніно.

Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала в квартирі.

Вона ступила ще один нечутний крок, наближаючись до нього.

Вітя придивився і враз похолов — ноги незнайомки не торкалися паркету.

Вій ясно бачив: між гостроносими замшевими її черевичками, що ледь визирали з-під довгого, до п'ят, плаща, й підлогою — відстань.

«Так от чому я не чув її кроків!»

Вітя втягнув голову в плечі, напружено чекаючи.

Не дійшовши двох кроків до нього, вона мовчки зробила владний Жест рукою у чорній мереживній рукавичці, запрошуючи його йти за собою.

Вона була така впевнена, що не стала чекати, повернулася й полинула до дверей.

Якусь мить Вітя заціпеніло дивився, як коливається від її рухів плащ. Він помітив, що до чорного оксамиту приліпилася- біленька пушинка. Хлопцеві навіть захотілося обережним рухом зняти її (в нього завжди виникало таке бажання, коли він бачив на чужій спииі пушинку). Але він, звичайно, не наважився. Тільки підвівся н, відчуваючи у грудях холодок, рушнв слідом за нею.

У коридорі було напівтемно...

II

Ця велика трикімнатна квартира з високими ліпними стелями і різьбленими дверима, де живе Вітя, належала колись Вітиному прапрадіду, відомому київському професорові Федору Антоновичу Коротницькому. Про це нагадувала потемніла від часу мідна табличка, що висіла на їхніх дверях. Тепер вона лежить в одній із шухляд великого, схожого на старовинний замок буфета: «Професор Ф. А. Ко- ротницький».