Слава ЗСУ!

Потім у цій квартирі жила дочка професора Антоніна Федорівна, бабусина мама, яка вийшла заміж за робітника заводу «Арсенал» Терентія Тарасовича Довганя, та їхні діти — сини Василь і Олександр (обидва загинули на фронті У Велику Вітчизняну війиу) і дочка Світлана. Коли загинули синн, Терентій Тарасович, хоч його й не відпускали з заводу, упросився на фронт і теж не повернувся...

На тій же площадці, у квартирі навпроти, жив колись молодший брат професора Коротницького віолончеліст Амадей Антонович із своєю дружиною художницею Сте- фаніею Стефаиівною.

Бабуся Світлана ще пам'ятала їх, як вони, зовсім уже старенькі, підтримуючи одне одного і зупиняючись на кожній сходинці, по півгодини піднімалися на четвертий поверх (ліфта в їхньому буднику не було). Бабусі Світлані тоді було років п'ять, і вона вірила, що, коли Стефанія щось малювала, а Амадей Антонович грав у цей час на віолончелі — все, що вона малювала, оживало на полотні, починало рухатися, дихати, говорити... І в її картину можна було навіть увійти... Але варто було Амадею Антоновичу припинити гру, і все одразу ж завмирало.

Так запевняв Стаснк, старший за неї на два роки, який жив на першому поверсі і який божився, що сам на власні очі бачив це. Амадей Антонович і Стефанія Стефаиівиа не мали ні дітей, ні онуків, але дуже любилн малечу і завжди частували хлопчиків та дівчаток з їхнього будинку цукерками. А на Новий рік влаштовували незвичайну ялинку, розцяцьковану різними чудернацькими іграшками, які робила сама Стефанія Стефанівна. На цих ялинках бували всі діти з їхнього буднику. Всі, крім бабусі Світлани.

Між родниамн професора Коротницького і його брата- віолончеліста існувала якась таємнича сварка. Вони двадцять років не розмовляли, тільки мовчки кивалн один одному при зустрічі.

І коли професор на дев'яносто другому році життя помер і Терентій Тарасович, його зять, вирішив нарешті порушити сімейну заборону і піти до сусідів-роднчів, щоб налагодити нарешті стосунки, було вже пізно. Амадея Антоновича і Стефанію Стефанівиу напередодні вночі забрала «швидка допомога».

Бонн померли в лікарні в один день...

Бабуся Світлана так і не дізналася про сімейну таємницю. І Віті нічого розказати не з могла.

Тепер у квартирі Амадея Антоновича і Стефанії Стефа- нівии живе молоде подружжя — електрослюсар Володя і вчителька англійської мовн Олена Петрівна. Володя нещодавно повернувся з армії, щодня чистить на сходах черевики (так часто ніхто в їхньому будинку не чистить черевики) і бадьоро наспівує солдатські пісні.

А в дев'ятій професорській квартирі живуть тепер Вітя з мамою й бабусею Світланою. Точніше, Вітя з бабусею. Бо Вітина мама геолог ї майже весь час в експедиціях, «у полі», як вона каже. Приїде на кілька днів., обцілує Вітю, нагодує цукерками й морозивом, поплаче ї знову — «в поле».

Тато ие приїздить зовсім. Тато вже кілька років за кордоном, у Африці. Допомагає молодим африканським країнам створювати національну промисловість. Мама щороку їздить иа місяць до нього. Але Вітю з собою не бере. Боїться.

—- Там такий клімат... А Зайчик такий слабенький, хворобливий. Ні-ні!..

Вітя справді чогось часто хворіє. Худенький — «самі Шкіра та кістки», як каже бабуся Світлана. Ключиці стирчать, ребра випинаються, ручки тоненькі — соромно сорочку скииути. Якось фотограф прийшов у дитсадок з трьома фотоапаратами (то були саме ті два дні, коли Вітя ходив у садок). Почав знімати дітей. Бабуся Світлана як глянула на ті фотографії, обурилася страшеино.

«Ви не майстер! — кричала воиа.— Ви.— партач! Щоб отаке з дитиии зробити!»

«Я не партач! Я своє діло знаю,— образився фотограф.— А от ви... Дитину треба краще годувати».

Бабуся Світлана трохи того фотографа ие спопелила з усіма його фотоапаратами.

Вже так як вона Вітю годувала — мало хто своїх онуків годував. Такої бабусі, може, не лише в Києві, иа Україні, в усьому Радянському Союзі не було більше.

Все своє життя, всі свої сили, всю свою енергію вкладала бабуся Світлана у догляд за Вітею, у Вітине виховання. День і ніч у буквальному розумінні слова присвячувала воиа своєму «зайчику».

Вітя і дня не сидів дома, перед телевізором (бабуся Світлана справедливо вважала, що таке сидіння шкідливе для малих дітей).

Вона водила його всюди, куди тільки могла,— у зоопарк, у цирк, у театри.!. Вона хотіла, щоб Вітя бачив усе живе, а не з е край а телевізора.

І ще — вона водила його в музеї. Хотіла, щоб він змалку звикав до справжнього мистецтва.

І Вітя полюбив урочисту музейну тишу і світлу прозорість повітря.

Бабуся Світлана у музеях завжди говорила пошепки. Це Вітг теж подобалося, бо надавало якоїсь таємничості, незвичайності. Вони ходили у Музеї Тараса Шевченка (і в той великий, на бульварі, і в маленький, з дерев'яною покрівлею* У провулку), і в Історичний, у Музеї Вітчизняної війни, Лесі Українки, Миколи Лисенка, Марії Заиьковецької... Мабуть, не було в Києві музею, де б вони ие були.