Слава ЗСУ!

Але найчастіше вони ходили в Музей українського мистецтва. В отой, на Вулиці Кірова, величний, з колонами, де над довгими сходами обабіч входу сидять два сірих гривастих леви.

Бабуся Світлана віталася з тими левами, як з давніми знайомими. Того, шо ліворуч, ближче до вулиці, вона лагідно називала Боніфацій, а того, що праворуч,— Африканич. Віті це подобалося, він щоразу підходив до кожного й чемно вклонявся, вітаючись: «Добрий день, Боніфаиію!», «Добрий день, Африка'ничу!»

Був ще один лев — усередині музею, у залі на першому поверсі. Невеликий, фарбований, якому такий же фарбований дядечко у трусах безсовісно роздирав двома руками пащу.

Під левом було написано: «Самсон».

Вітя якийсь час вітався з ним: «Добрий день, Самсоне!»

Але потім з'ясувалося, що Самсон — це зовсім не лев, а той дядечко в трусах, який роздирає йому пащу.

Вітя з бабусею Світланою дуже сміялися. Тим паче, що, як з'ясувалося, то був знаменитий фонтан, який стояв колись на Подолі. З пащі лева тоді струменіла «свята» вода.

До 1500-річчя Києва фонтан відбудували, і зараз копія «Сймсона» стоїть иа Подолі, а оригінал зберігається в музеї.

А ми не зиали,— сміялася бабуся Світлана.— От невігласи!

Уже згодом Вітя подумав. Що бабуся, мабуть, хитрувала. Не могла вона ие зиати про Самсона. Вона ж була, шо називається, «корінна» киянка і стільки всього на світі зиала... Просто воиа любила, щоб її «зайчику» було цікаво. І весело.

' Вони довго ходили по залах музею, роздивлялися картини, скульптури. І старих часів, і сучасні.

Але під кінець завжди приходили в зал, де висіли картини художника Крижицького. І відшукували картину, яка називалася «Дуби».

Бабуся Світлана завжди тихо зітхала і потім довго стояла, мовчки дивлячись зволоженими очима на залитий сонцем зимовий ліс, на могутні засніжені-дуби, що завмерли так, як уміють завмирати взимку тільки дуби.

Картина справді була незвичайна. Від неї просто віяло чистим морозним повітрям. І здавалося, ступи вперед — і зарипить під ногами сніг...

-Вітя вже знав, чого бабуся Світлана зітхає перед цією картиною. Якось, стоячи отак, вона тихо прошепотіла:

—■ Твій дідусь дуже її- любив.,. Ми часто приходили сюдн...

Дідуся Вітя бачив тільки на фотографії.

Дідусь Віктор Семенович, доктор технічних наук, майстер спорту, альпініст, загинув у Гімалаях під час сходження на один з «восьмиї исячників». Це сталося дуже давно, коли Вітина мама ще була у третьому класі.

Кольорова фотографія дідуся висіла у найбільшій кімнаті над старовинним комодом. Молодий альпініст у зеленій брезентовій штормівці і червоній плетеній шапочці з білим помпоном, до якого аж ніяк не тулилося слово «дідусь», весело усміхався, мружачись від сонця на тлі засніжених гірських вершин.

Вітю назвали Віктором на його честь.

З одного боку фотографії висів на стіні альпіністський льодоруб, з другого — тенісна ракетка. Льодоруб був, звичайно, дідуся, а ракетка бабусина. Бабуся Світлана колись теж займалася спортом. Була першорозрядницею з тенісу.

І зараз воиа ще любила спорт, була завзятою болільницею.

З Віті бабуся Світлана теж хотіла зробити спортивного хлопчика. Коли йому минуло чотири роки, вона' повела його в басейн, але він у перший же день застудився і місяць пролежав із запаленням легенів. Слабеньке в нього було здоров'я. Від самого народження. Бабуся Світлана, що називається, трусилася над инм. А він однак весь час хворів. Навіть у дитсадок, не зміг ходити.

III

У коридорі було напівтемно.

Але Вітя бачив, що таємнича незнайомка не торкнулася иі замків, ні ланцюжка...

Двері розчинилися самі, наче й не були замкнені.

Вони вийшли на площадку.

Це був четвертий поверх старого чотириповерхового, побудованого ще до революції буднику.

Високо вгорі, над сходами, був так званий «ліхтар» — величезне, покреслене на десятки квадратних шибок вікнище, над яким ще далі на даху здіймалося гостроверхе скляне шатро.

Між вікнищем і скляним шатром була довга, через усе горище, дощана дерев'яна шахта. І в тій шахті невеликі двері. Ті двері завжди здавалися Віті загадковими. Для чого вони? Невже хтось міг наважитися вийти з них і ступити на завжди брудні запорошені шибки того величезного вікнища?

У Віті завжди лоскотно хололо в грудях, коли він думав про це. Він уявляв собі, як провалюється цей хтось і з Гур кітливим дзвоном летить униз, у проліт сходів на цементну долівку, иа якій острівцями світилися жовто-червоиі візерунчасті квадратики колишньої кахляної підлоги... Та загадкові двері були завжди замкнені. Ніхто ніколи не виходив з них, не ступав на запорошені брудні шибки.