Слава ЗСУ!

Це тобі ще один подарунок із Солов'їного гаю.

Село, де жили мамині батьки, напрочуд гарне й мальовниче. А таких соловейків, як у тамтешньому Солов'їному гаю, не було, мабуть, ніде в світі. Та й саме село таке співуче, що як розспівається, бува, на свята у травневе надвечір'я, то й

соловейки в гаю замовкають, не витримуючи конкуренції.

Між іншим, цікава деталь — коли бабуся Оксана співала, вона чогось завжди чіпляла окуляри.

Щоб видніше було співати,— жартував дід.— Без окулярів їй же пісні не видно.

На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.

І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді виглядала досить кумедно.

Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спада - ло сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером. Не статн музикантом, народившися у тому селі, просто було неможливо.

Дід Іван любив вирізати сопілки. Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос. І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губів — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана. І нудьга де й дівалася... Леснк не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявсн, бував незадоволеннй. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: «Перемелеться — мука буде!»

Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича.

А сьогодні особливо...

Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне, той особливий натхненний внраз обличчя, який буває лише в день народження, колн ти в центрі уваги хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучнлн- ща,де її віталн співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.

О! А чого тн так рано? — спитала мама.— Ти ж казав, що у вас сьогодні...

Не відбулося! — сказав Леснк.— А ти незадоволена, що я прийшов?

Та ти що?! — мама рвучко обняла енна, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів.— Це прекрасно!

На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.

Угорі, як завжди, усміхався «Домовнк». А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці...

Були в стінгазеті й дописи, і навіть вірші:

Ой радіє, ой танцює.

Ой співає вся земля —

Наша мама-концертмейстер День народження справля!..

Словом, це була справжня стінгазета, якій міг бн позаздрити будь-який великий професійний колектив.

До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну пнсав Лесик.

Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по піонерській лінії Може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж. Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення (спершу жовте- нятське, потім піонерське).

Хтось трнчі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:

— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!... Дай я тебе обійму, свате милнй! Свахо, ручку!

І одразу квартира сповнилася галасом і сміхом.

Лесиків дід Василь Денисович був «дзвінка людина», як казала про нього Жорнна мама Зоя Михайлівна. Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше.

Як і Лесиків тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий. Тільки борода в нього була сивіша.

Дід Василь Денисович був художннк-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що малн історичну цінність.

1 чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здвблювалося від потилиці павутиння снвих волосин, так що здавалося (особливо, коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Леснк його дуже любив.

Любив він і свою бабусю по татовій лінії — бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка. Спершу вона співала в опері, тоді в опереті, а потім у центральному палаці шлюбу, «шоколадному будиночку» на вулиці Карла Лібкнехта, ще коли там був хор. Тепер і того хору вже нема, і сам палац переїхав у так званий «Бермудський трикутник» біля Повітрофлотського мосту. І баба Анн давно вже не співає. Хіба що у них на іменинах.