Слава ЗСУ!

З-за мольберта визирала старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка. В одній руці бабуся тримала палітру, в другій довгий пеиЗель. Усе обличчя її, щоки і навіть ніс були у різноколірних мазках свіжої фарби.

Поруч з мольбертом на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів теж дуже старенький і кумедний дідусь

у голубому фраку, у білій крохмальній сорочці і в крапчастому галстуку-метелику.

Дідусь був зовсім лисий, тільки з-за великих відстовбурчених вух стирчали вбік сиві пасма ріденького волосся. Дідусь тримав віолончель.

За стільцем, на якому сндів дідусь (Вітя аж здригнувся від несподіванки), стояла знайома ширма з їхньої мансарди — рожеві фламінго серед лілій і очерету. Але гаптований гладдю шовк був зовсім цілий.

Усе було дивне, але найбільше вразила Вітю ялинка, прикрашена, розцяцькована чудернацькими іграшками новорічна ялинка, що стояла в кутку кімнати, і на ній горіли маленькі свічечки.

«Але ж зараз вересень! До Нового року ще три місяці»,— розгублено подумав Вітя. Більше нічого подумати він не встнг, бо в цей час бабуся тоненьким і не стільки старечим, скільки дівчачим голосом промовила:

Заходь, Вітю, заходь... Ми чекаємо тебе,— вона обернулась до дідуся.— Це онук Світланкн, правнучки Федора... Вітя.

У прозоро-блакнтних очах дідуся подив змінився на лагідну привітність.

Симпатичний... дуже...— прошелестів дідусь, розтягуючи губн в усмішці.— Схожий на Федора... у дитинстві... Ах, Федір, Федір! Я ж не був проти одруження Антоніни. Ти даремно на мене думав.

Легка тінь на мнть пробігла по обличчю дідуся, він коротко зітхнув, але наступної миті вже знову привітно всмі хався.

Але й цього було досить, щоб Вітя встиг подумати: «Яка велика кімната. Я н не знав, що на горищі може бути така кімната». Вітя не раз ходив з бабусею Світланою на горище — і вішати білизну, і підставляти миски й каструлі, коли якось восени протік дах і на стелі у коридорі з'явилисн мокрі плями. Ходили на горище через так званий «чорний хід», на який велн з кухні оббиті залізом і замкнені на два величезних гачки та велнчезинй скрегітливнй засув двері.

Сходи на горище були дерев'яні, але на початку кожної сходинки прибита вузька смужка заліза. По краях вони були темно-іржаві, а посередині вичовгані до білого блиску. Ці круті сходи із залізними смужками Вітя добре пам'ятав, бо часто спотикався на них, боляче б'ючи коліиа. На горищі пахло цвіллю, трухлявиною й котами. Там завжди, навіть у най- ясніший сонячний день, був таємничий присмерк, і лише у золотих снопах сонячного проміння, що косо прорізали горище крізь вузькі, схожі на фортечні бійниці «слухові» вікна, блнскітливо кружляли порошинки.

Іди, іди сюди ближче, Вітю,— закивала йому з-за мольберта бабуся.— Іди подивись, тобі буде цікаво.

Вітя наблизився, обережно посуваючись, щоб не зачепити віолончель, зайшов за мольберт і глянув на картину.

Картина була якась дивовижна Намальовано небо і в не5і — мітла. Вище й нижче мітли літали пташки — ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. І все. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину — велика мітла, якою двірники замітають подвір'я.

Подобається? — усміхнулася кумедна бабуся і, не чекаючи Вітиної відповіді, вмочила пензель у фарбу на палітрі н мазнула крильця голуба на картині. В ту ж мить дідусь торкиув смичком струнн і, нахиливши голову, напівус- міхнувся розтуленим беззубим ротом, наче сам здивувався глибоким чарівним звукам, що полинули з віолончелі.

І враз замахали крилами пташки на картині, і то вже була не картина, а Живе небо, живі пташки і жива мітла, що летіла в небі й не падала.

Вітя відчув, як чиясь рука лягла йому на плече. Він звів очі. Поруч нього стояла таємнича незнайомка, яка привела його сюди. Звідки вона з'явилася, він не вгледів. Але був певен — у кімнаті до того часу її не було.

Взагалі, дивна річ, Вітя думав про неї лише тоді, коли бачив її. Коли ж вона зникала, вій одразу забував про неї.

Вітя обернувся на бабусю і дідуся Вони усміхалися йому підбадьорливо й лукаво.

Не встиг він отямитися, як таємнича незнайомка підхопила його на руки н посадила на мітлу. І сама сіла поруч. У Віті похололо в грудях од відчуття висоти. І одразу засвистів у вухах вітер...

Куди ми?

Але вона приклала палець до вуст:

■— Тсс!.. Не закудикуй...