Слава ЗСУ!

А то якось Вітя знайшов на мансарді невелику візерунчасту фарфорову дощечку з напівстертими квітами трояндами по кутках.

Виявилося, що то пристрій, щоб робити монпасьє (льодяники) з паленого цукру. У давнину було прийнято самим удома робити для дітей монпансьє з цукру-рафінаду. І мама бабусі Світлани, згадуючи своє дитинство, робила їх колись для неї.

Вітя, звичайно, одразу забажав саморобних льодяників. І хоч такого рафінаду, як треба (у головках, обгорнутих синім папером), бабуся Світлана дістати не змогла, вона все-таки зробила Віті монпасьє. І ці застиглі темно-брунат- ні, майже чорні, краплі паленого цукру здалися йому надзвичайно смачними.

А яке захоплення було грати на мансарді у капітана далекого плавання, уявляючи, що то корабель, а ти стоїш на капітанському містку і пливеш через океан до безлюдних островів, де заховані піратські скарби!..

І от одного дня ия прекрасна мансарда підозріло заскрипіла і з иеї посипалася жовта труха.

Перелякана бабуся Світлана негайно гукнула дядю Васю.

Він прийшов, подивився, помацав, послухав, похитав головою і сказав:

Ну що ж, братці. Загроза катастрофи справді €. Не

будемо приховувати. Може обвалитися. Майже сто років стоїть. Що ви хочете? Значить, так... Є два варіанти. Або руйнація, або капремонт.

Бабуся Світлана важко зітхнула.

Дядя Вася примружився иа неї:

Авжеж, знову ж таки, кудн дівати все це барахло? Нікуди дівати. Значить, капремонт.

Бабуся Світлана вдруге зітхнула:

Ну що ж... Доведеться запрошувати майстрів.

Дядя Вася усміхнувся:

- Вони з вас здеруть стільки, що вам доведеться ходити, вибачте, в купальнику. Нічого. Зробимо... Удвох з Альхов- кою.

Ой! Та ви що! Це ж...— замахала бабуся Світлана руками.

Не лякайтесь, сусідко,— твердо сказав дядя Вася.— Давайте краще потнхеиьку розвантажувати аварійний об'єкт.

І дядя Вася почав обережно знімати з мансарди всі оті казкові речі. Бабуся йому допомагала. І Вітя по змозі теж (хоч йому й казали, щоб він не крутився під ногами).

Речі розносили по кімнатах і по коридорах, щоб звільнити у кухні оперативний простір.

А потім дядя Вася й Альховка принесли дошки, інструмент і приступили до діла.

Капремонт тривав не один день. То була каторжна робота. Довелося міняти майже всю основу мансарди. Що не зачепиш, воно все гниле, трухляве.

Вітя тоді вперше зблизька побачив, що таке важка фізична праця. Коли жили на шиї від напруги надималися так, що, здається, от-от лопнуть, коли піт струмками тече за комір і сорочка, висихаючи, вкривається білим нальотом солі.

І раптом Вітя подумав, що, може, зараз отам, у далекій Африці, його тато теж так працює. Бабуся Світлана завжди ж говорила, що тато дуже працьовитий, беручкий до роботи і на всі руки майстер, сам усе робить, ніколи не сидить без Діла. І хоча він інженер, але не цурається фізичної праці і, ВДли бачить, що в робітників щось іде важко, екидае піджака я кидається у самісіньке пекло.

Щемкий біль жалю торкнув Вітине серце.

Він тоді дуже переживав, дивлячись иа дядю Васю й Альховку.

[ якось увечері не витримав і сказав, зітхнувши:

Ех! Якби я був чарівником, я зробив би так, щоб уся-вся робота виконувалася машинами. Щоб дядя Вася і Альховка не мучилися... І всі взагалі!

Зайчику мій! Чарівнику мій дорогий! — розчулено об няла Вітю бабуся Світлана.

Альховка мовчки всміхнувся. А дядя Вася поправив жовтий олівець, що стирчав у нього за вухом, і поклав Віті на плече шкарубку, мозолясту руку:

Та ні, Вітьок, то радість — бачити, що ти щось можеш... Колись сам це збагнеш.

Після капремонту мансарда стала для Віті ще принадні шою, ще дорожчою.

V

Будь ласка! Заходь! Просимо!..

Вітя ступив крок — і опинився у великій кімнаті, застав, ленґй старовинними меблями. З ліпної, як у їхній квартирі, стелі звисала старовинна бронзова люстра з гірляндою скля них матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій.

Вікон у кімнаті не було. Там, де мали б бути вікиа, висіли на стінах великі, у золочених рамах картини, на яких було намальовано те, що мало виднітися з вікиа: дахи будинків, вулиця виизу.

Вітя одразу впізнав — це була їхня вулиця. Але нового будинку навпроти не булб, а натомість стояв дерев'яний, двоповерховий, з вивіскою «Москательная лавка». І вулицею їхали ие автомобілі, а прольоткн, запряжені кіньми. Тобто це була їхня вулиця сто років тому.

Посеред кімнати височів мольберт, а на ньому — теж велика, без рами картина. Що на ній було намальовано, Вітя не бачив.

Він бачив тільки зворотний бік полотна, що нерівно стов- бурчилося иа загинах, прибитих до підрамника.