Слава ЗСУ!

Справді!

Невидимка!

Ти диви!

Чудеса!

А прудке! Виривається як!

Не інакше — підступи добрянців!

Дивнна!..

Підійшов і король. Мацнув, щнпнув боляче, скреготнув

зубами:

3у підземелля! За семеро дверей! За сім замків! Тільки спершу в мішок, щоб не вислизнув!

Негайно був принесений здоровенний кусючий мішок. Спільними зусиллями засунули туди Вітю, зав'язали і з штовханами кудись понесли.

Грюкнуло семеро дверей, скреготнули, замикаючись, сім замків, і все стихло.

Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві.

Відчай охопив його.

«Шо ж тепер буде? Як же тепер? Вона — там. А я — тут. І навіть поворухнутися ие можу. Визволитель!.. Тату! Таточку!.. Рідний! Допоможи мені! Я тебе прошу! Ну, де ти?.. Ти так мені потрібен! Тату, таточку!..»

XIV

Одии час бабуся Світлана дуже хотіла, щоб Вітя потоваришував з Дмитрнком. Дмнтрик і його батьки жили у флігелі, тобто у будинку під тим же номером, але який не виходив фасадом на вулицю, а стояв у глибині двору.

Дмитрнк був вихований, чистенький, доглянутий хлопчик з рум'яними щічками, з гладенько зачесаним чубчиком, хіба що трохи затовстий.

З усіма у дворі він чемно вітався, завжди пропускав у дверях поперед себе навіть молодших за віком, завжди швиденько піднімав із землі все, що в когось падало, завжди, як хтось чхне, казав «на здоров'я» і взагалі робив усе, що роблять виховані люди. Це дуже подобалося дорослим, особливо бабусям. І бабусі Світлані, звичайно, теж.

Батьки у Дмитрика були високі й дебелі. Тато, Сергій Порфирович, взагалі був велетень, двометрового зросту, широкоплечий, могутній. Мама, Надія Максимівна, була трохи нижча, але ширша в грудях, особливо взимку, коли на ній була цигейкова шуба.

Дмитрик маму називав «мамонт», а тата «татонт». І вони не ображались, а тільки посміювалися.

Це Віті подобалось.

Сергій Порфировнч працював заступником директора якоюсь великого науково-дослідного інституту. Надія Максимівна головним лікарем стоматологічної поліклініки. Обоє були симпатичні, доброзичливі до людей.

Коли Вітя хворів, Надія Максимівна завжди діставала для нього різні, так звані дефіцитні, ліки.

Бабуся Світлана говорила про це з щирою вдячністю.

У Сергія Порфйровича була «Волга». Світла, майже білого кольору. Взимку вона стояла в гаражі, десь на Чорній го- 1 рі. Взимку батько на машині не їздив.

А влітку «Волга» стояла у дворі під старезною могутньою розлапистою тополею, половина гілок якої всохли, але яку мешканці не давали спилювати. Хоч щовесни від тополиного пуху два тижні не було, як то кажуть, спасу. Люди звикають до дерев, як до чогось живого, рідного.

Від «Волги» хвилююче пахло сумішшю бензину, гуми, заліза і ще чогось незбагненного, що є неповторним запахом автомашини. Це був запах мандрівки — швидкої їзди, зміни місць, мелькання картин за вікном, радісного лоскоту в грудях...

Віті так подобалось їхатн на машині.

І перша у Вітиному жнтті поїздка на машині — то була поїздка на «Волзі» Сергія Порфировича. Хоча, ні, до того він двічі їздив на машині, коли йому було три з Половиною роки. Перший раз — на «швидкій допомозі», яка одвозила його в лікарню з гострим нападом апендициту. Другий — на таксі, коли після операції бабуся Світлана забирала його з лікарні. Але хіба то можна брати до уваги. Він тоді нічого не відчував і не розумів.

І от того останнього літа перед школою, коли він видужав після чергової хвороби (під час якої йому знову діставала ліки Дмитрикова мама), бабуся Світлана якось повернулася з магазину незвично збуджена й розпашіла.

— Вітю! Вітю!...— просто з порога загукала вона.— І Збирайся, Зайчику! Поїдемо у ліс. На машині! Нас Дмитриків тато запрошує, Сергій Порфирович!..

Вітя аж рота розкрив від подиву й радості.

І вони заметушилися, збираючись.

Всю дорогу від захоплення Вітя не міг сказати ні слова. Він сидів біля вікна, підставивши лице пружному вітрові, і ковтав його, і захлинався, і знову ковтав... І тільки по- думки просив когось, щоб це не закінчувалося: «Ну трошки... Ну ще трошки... Будь ласка!..»

Воші їхали досить довго. Більше години. І приїхали у густий ліс, на берег озера. Крім них, тут не було нікого-

Поки жінки розстеляли на траві рядно і нарізали, ВІД- І кривали, розставляли на ньому привезене у двох великих сумках, Сергій Порфирович дістав з багажника справжній шкіряний м'яч і затіяв з хлопцями на галявині гру в футбол-

Це було так весело й цікаво, що у Віті аж голова йшла обертом-„„