Слава ЗСУ!

Коротше — це було в перший і в останній раз. Ти не думай. Я нічого не маю проти твоєї дочки. Вона якраз непогана дівчинка. Але саме тому, що я зичу їй добра, я не хочу, щоб...

Ну, добре-добре... Може, ти й права... Не будемо- Завтра вже повертається Наталка... Я одвезу Киру... А там побачимо... Ну, не сердься, Шурочко, не сердься... Тобі це так не личить. Ну, усміхнись.

Георгій Вадимович пригорнув Олександру Іванівну за плечі й цмокнув у щоку,

Облиш. Люди дивляться...— Олександра Іванівна загасила сигарету об бильця, кинула в ящик з квітами й пішла в кімнату. Георгій Вадимович за нею.

Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.

Більше Вітя її не бачив.

Весь наступний день він пробув на балконі, але Кира так і не вийшла, не з'явилася.

XIII

Злана Великого у Зландії боялися всі. Всі, крім двох. Крім його дружини Злари і сина Зланика.

Хоч Злан і називався Великий, Злара була більша за нього.

Насправді Злан був не такий уже й великий, по-справжньому великі в нього були тільки совині очі. А сам він був малеиькнй, навіть хирлявий. І коли сидів иа троні, то підкладав аж чотнрн подушечки.

Злара була дебела, з боксерською шиєю і товстелезними, як колоди, руками. Коли їй щось не подобалось і вона казала «Тьху!», від того «Тьху!» вилітали шибки у вікнах. Тому вікна у палаці завжди були відчинені.

За обідом Злара з'їдала порося і закусувала трьома кроликами.

На відміну від Злана, очі у Злари були маленькі, як дірочки у ґудзику.

Злаиик не боявся нікого—ні тата, ні мамн.

Коли йому було років чотири, він тупотів ногами й істерично верещав:

— Тату, не чіпай мене-е-е.' Мамо, іди ге-е-е-еть!

І нічого не можна було з иим зробити. Було тільки видано наказ по Зландії, щоб усі зланці затикали вуха ватою.

Все це щойно розказала Віті Міс Таємниця, поки вони йшли довгими темними коридорами до спальні Зланика.

Двері спальні були відчинені навстіж. На порозі валялася поламана магнітофонна касета, біля неї жмуток переплутаної магнітофонної стрічки Та й по всій підлозі величезної спальні були розкидані магнітофонні касети, грамофонні платівки, яскраві барвисті конверти від ннх, ілюстровані журнали та інший мотлох. Усі стіни обліплені кольоровими портретами естрадних співаків та якихось тьоть у купальниках.

На величезній, як естрада, тахті спав у навушниках

аник. Він був стрижений, кирпатий, з синіми прищами на обличчі. Чимось схожий на отнх хлопців з «кодла».

Міс Таємниця, як завжди, одразу зникла.

Обережно переступаючи через касети й платівки, Вітя наблизився до тахти. Він пам'ятав, що для Зланика він иевиди- !?ий. ' колн той навіть прокинеться, то все одно його не побачить, тому йшов сміливо, не боячись.

Ключ під подушкою, отже... Вітя обережно сунув руку під подушку, не зводячи очей із Зланика.

Раптом вії Зланика здригнулися, одне око розплющилося

Хлопець інстинктивно смикнув руку назад, але Зланик блискавично повернувся і обома.руками схопив Вітю за руку Отетеріло закліпав очима і несподівано несамовито заволав-

Сюди! Сюди! Піймав! Невидимку піймав! Сюди!

Кілька секунд у палаці ще панувала тиша, але Зланик

продовжував кричати. Почувся тупіт багатьох ніг, і д0 спальні одии за одним вбігли військовий міністр Руками- Махальський, княгиня-графння-баронеса, князь Підлиза- Підлотський, королева Злара... Останнім у оточенні кількох озброєних зланців прибув король Злан Великий. Він спинився біля дверей і, обережно зазираючи одним оком у кімнату, спитав:

Що таке?..

Всі вже оточили здаля тахту і очікувально дивилися на репетуючого Зланика.

Вітя виривався з усієї снли, але Зланик тримав його руку, як у лещатах. Він був і старший, і дужчий за Вітю.

Та чого ж вн стоїте?! Він же вирветься! Хапайте! Хапайте! Ну!

Всі перезиралися, але з місця не рухались.

Нарешті князь Підлиза-Підлотський підштовхнув' ліктем військового міністра:

Графе, починайте! Це по вашій лінії...

Так! Так! Так! — підхопила княгння-графиня-баронеса.

Руками-Махальський пробурмотів невдоволено: «Які

розумні! Усе небезпечне не по їхній лінії». Потім простягнув уперед праву руку і, одвернувши назад голову, боком почав наближатися до тахти.

Тремтячою рукою мацнув Вітю, відсмикнув, знову мацнув і скрикнув:

О! Правда! Щось є!.. Здорове, як... як віл!

Та хапайте ж! — знову верескнув Зланик.

І спершу таки військовий міністр, а потім уже й інші, кинулися, нарешті, навпомацки схопили Вітю й загаласували: