Слава ЗСУ!

Ну?! — торжествуюче підняв Вітя очі на бабусю Світла-

"У-

Розчервоніла чи то від швидкої ходи, чи то від хвилювання бабуся Світлана пильно-пнльно дивилася майже хвилину на портрет, потім перевела подих і сказала:

Дуже... дуже схожий... Але... не він...

Ну як? Придивись краще! То ти просто погано бачиш.

Та ні... Не в цьому справа... От ходімо спитаєм у фотоательє.

У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.

Ну, от бачиш,— Віті здалося, що бабуся Світлана зітхнула з полегшенням.

...Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.

Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.

Вітя сидів на тахті, підібгавши иоги, й дивився, дивився на татові фотографії...

Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!

А що? Сістн на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і...

Бували ж такі випадки, що хлопці «зайцями» літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти «зайцем» на Кубу.

Це зовсім не фантастика, реальна річ.

Але... Що ж тоді буде з мамою, з бабусею Світланою? Вони ж помруть від хвилювання.

Вітя був колись загубився у зоопарку. Одійшов від бабусі Світлани на крок у натовпі біля кліток з мавпами (бабуся саме знайому свою зустріла, забалакалася), почалапав в один бік, в другий і... загубився.

Чверть години бабуся Світлана не могла його знайти. А коли він нарешті її побачив, то не впізнав: розпатлана, скуйовджена, очі шалені... Жах!

Як вона страшенно плакала, обхопивши його обома руками!.. Просто захлиналася.

Після того Вітя дав собі слово ніколи не загублюватися.

Ні! Не вийде нічого з мандрівки в Африку. Не вийде!

Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука?..

Вітя ж помітив, він же все помітив!..

А може.,. Вітя похолов. Може, тато покинув їх?

Знайшов там собі в Африці іншу дружину, давно приїхав і живе тепер у Дніпропетровську. І мама з бабусею приховують від Віті, не хочуть йому говорити...

Ні! Ні! Це неможливо! Тато просто не з тих людей. Хіба він хоч трошечки схожий на Георгія Вадимовича? Ні!..

А може... Може, тато почав там у Африці пити, став таким, як Клавин... І мама сама покинула його...

Дурниці! Алкоголіки ие бувають чемпіонами.

А може, тато... сидить у в'язниці? Щось там у Африці трапилося і...

Ой, які дурні-дурні думки лізуть у голову!

Вітя ковзнув поглядом по стіні, де висів портрет дідуся Віктора Семеновича, ї знову раптом похолов.

А що, як тато... помер? І мама з бабусею приховують від нього. Все ж може статися. Який енергійний був Катинтато Іван Семенович з п'ятої квартири, а інфаркт, і... Слово яке страшне — інфаркт...

Вітя раптом згадав, як колись давно (було йому тоді років п'ять) прокинувся він уночі і побачив, що у великій кімнаті горить світло. Двері були прочинені, і звідти чувся тихий голос бабусі Світлани. Зацікавлений — з ким це вона балакає? — Вітя скочив з ліжка, побіг до дверей.

Бабуся Світлана стояла у нічній сорочці біля комоду, дивилася на портрет дідуся Віктора Семеновича і щось тихо йому говорила. По щоках її текли сльози.

Вражений, Вітя прислухався.

Ну чому, чому так сталося?.. Чому?.. Скажи!.. Ну, могло ж бути все по-іншому... як у людей... Скажи, ну чому?..

Бабуся Світлана раптом різко повернула голову й побачила Вітю.

Ой! Це ти? Прокинувся? Що таке? Щось сталося?.. Зайчику мій дорогий!..— вона кинулася до нього.

Та ні... нічого... просто так...— Вітя пильно глянув на бабусю Світлану.— Тн балакала з дідусем? А його ж нема...

Бабуся Світлана знітилася, опустила очі.

Нема...— Вона зітхнула.— Для кого нема, а для кого є... Поки існує пам'ять, зайчику, людина не вмирає. Поки є ті хто її пам'ятають, вона продовжує жити. І ще тобі скажу, ти ще маленький, не розумієш... Але є симпатія і є Любов. Симпатію людина може викликати у дуже багатьох — з першого погляду. А от любов треба заслужити. Своїми ділами Коли віддаєш іншому часточку себе. І твоє життя продовжує любов тих, кого вже немає... Ну, це тн зрозумієш, коли виростеш. А зараз іди спати, зайчику мій.— Бабуся Світлана ніжно пригорнула Вітю, поцілувапа, і на своїх губах він відчув солоний смак бабусиних сліз.