Слава ЗСУ!

І Вітя метнувся геть з кімнати.

У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, швидше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходн.

у світі вимкнувся звук.

Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї... Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні.

Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове — прозоро зеленів. То був дуб-нелінь, що всю зиму не скидає засохлого листя.

Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судорожно схлипуючи.

Потім сів на землю і не заплакав — завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.

Недовго музика там грала, недовго хлопець танцював! — голосом сусіда з третього поверху Георгія Вадимови- ча сказав Злан Великий. І зареготав.

Небо гінко гнало кудись хмари — білі, кучеряві і байдужі...

Тн житимеш тепер у нас... Ти житимеш з нами... У мене такий тато! Такий тато! От побачиш! — почув Вітя свій голос і не впізнав ного.

З гілки дуба злетіла велика сіра ворона і, голосно каркаючи, перелетіла иа сосну.

Твій тато негідник! Твій тато негідник! Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Твій тато негідник! — глузливо каркала ворона.— Тікає від аліментів! Тікає від аліментів!..

Слово «"аліменти» Вітя вперше почув від Борі Жабського. Він усе знав, тон Боря Жабський. В них у класі було кілька дітей з так званих «неповних» сімей, батьки яких розлучилися. Мар'яна Лещенко, Юра Дараган, Іра Таратута, Валя Залізняк... Жабський абсолютно точно знав, чий тато скільки платить отих аліментів, тих принизливих батьківських грошей, якими вони одкуповуються від своїх дітей. Один тато більше, другий меише... Але ніхто не тікав від аліментів. Ніхто!..

Звідкись із глибини саду налетів рвучкий холодний вітер, шарпнув Вітю за полу розстебнутої курточки, пронизав усе тіло крижаним колючим болем. Наче хотів нагадати, що нема вже в світі того теплого подиху, який хукав колись на маленького хлопчика, знайденого мамою у холодній зимовій капусті... Нема. Й не буде ніколи...

Як же тепер жити? Як житн тепер на світі? Як прокидатися вранці після казкових нічних снів і дивитися в очі мамі? Як вірити тепер бабусі?

Чому, ну чому ви мене обдурили? Для чого? Я ж вам так вірив! Так вірив! Так вірив!..

Два великих чорних круки злетіли з-за дерев і сіли на

лю неподалік. І походжали хазяйновито, раз у раз нахиля- °чи голови і дзьобаючи щось на землі.

Лу, чого ти? Чого? — тнхо сказала Кира-Добринка.—

Хіба мама й бабуся винні?.. Вони ж хотіли, як краще... Для ебе ж хотіли... Тн ж бачиш, вони страждають... Ти ж добрий і благородний. Я знаю. Ти допоможеш їм. Ти щось придумаєш. Правда?.. Ну, придумай, придумай щось...

Круки знялися й полетіли.

Скільки минуло часу, скільки хмар, байдужих і холодних, пронесло небо над Вітиною головою, він не знав і не відчував.

...Вітя піднімався сходами повільно-повільно, як оті старезні Стефанія Стефанівна і Амадей Антонович з бабусиних спогадів.

Він довго стояв перед дверима.

Потім нарешті важко зітхнув і натиснув на ґудзик дзвінка.

Двері відчинила мама. Схвильована, перелякана.

З-за її плеча визирала бабуся Світлана.

Зайчику! Чого так пізно? — вигукнула мама і враз пополотніла, відступаючи.— Що?! Що сталося?!

Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом:

Тато загинув!

Мама й бабуся Світлана заніміли.

Не даючи їм опам'ятатися, Вітя знову ковтнув повітря і, поспішаючи сказати до сліз, випалив:

У школі сказали!.. Нещасний випадок... В одного хлопчика теж батько там... Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам...

Більше говорити він уже ие міг. Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма, не стримуючись.

І вони, обнявшись і пригортаючи його до себе, гірко плакали обидві.

Так виплакують люди тільки велике непоправне горе.

Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним,— втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди...

Вітя лежав під мамнним ліжком і, крекчучи від натуги, скручував дротом пружинну сітку. Дріт був сталевий, плоскогубці раз у раз спорскували, боляче прищіплювали пальці, але Вітя ие відступав. Хто ж це зробить, як не він. Більше нікому. Час уже ставати господарем у хаті. Не все ж до дяді Васі й Альховки звертатися...

А з темного закутка за шафою дивилася на нього Міс Таємниця.

Відтепер це було її постійне місце.