Слава ЗСУ!

Вона лишалася з Вітею на все життя...

РОЗДІЛ І Неголовний герой Котька.

Надзвичайно складні переживання неголовного героя, «їдемо на «Бережок»!»

Котька — неголовний герой цієї повісті. Такі, як він, не бувають головними героями. Такі, як він,— це маси. Таких тисячі і мільйони...

І не відмінник, і не двієчник.

Не бешкетник, але й не тихоня.

Як усі бігають иа перерві по коридору, то й він бігає. Як усі галасують, то й він галасує. Як усі мовчать, то й він мовчить.

У гурті ви його й не помітите. Середній на зріст. Волосся русяве. Очі сірі. От тільки ім'я — Котька.

Взагалі-то він Костя. Костянтин. Костянтин Сергійович Швачко. Але мама, ніжиа й любляча мама, ще сповиваючи

ро червоного й писклявого, назвала лагідно й пестливо: к^ття Котику... Котику мій ріднесенький!..» І на все хлоп'я- в життя лишився він з отим котячим ім'ям. Аж поки не ЧЄпосте й не стане Костянтином Сергійовичем. Та коли ж це воно буде!.. Ех, мама, мама!..

Оту Дмитрухи ім'я — Ігор!.. Оце ім я! Мужнє, красиве. На- іть опера є — «Князь Ігор». Що, не могли йому таке дати? кув би Ігор Швачко, Ігор, а не Котька. Зовсім інша справа. Ех!.....

Взагалі Котька мав великі претензії до своїх батьків.

Теж іще! Обивателі!..— казав він, презирливо кривлявсьНе могли на роботу в село після інституту поїхати!

Так маму ж в аспірантурі залишили,— усміхнувся

тато.— А мене на завод призначили.

Потрібна була комусь та аспірантура!.. Що, не могла б

учителькою в селі працювати? А ти яким-небудь механізатором? А! — Котька махав рукою.— Зіпсували мені все життя.

Батьки весело сміялися з тнх розмов.

А втім, Котька говорив цілком серйозно. Бо...

— Той, хто ніколи не жив у селі,— пігмей і більше нічого! З ним нема про що говорити. Розумієте? Бо він не зиає життя. І взагалі нічого не знає.

Так казав Ігор Дмитруха. Ігор Дмнтруха, чий авторитет був для Котьки більший за всі авторитети на світі. Включаючи тата, маму і завуча Світлану Пилипівну.

Котьчнне серце стискалося від сорому і ганьби. Він ніколи не жив у селі. Мало сказати — не жив, ніколи навіть не був у справжньому селі. Ну що тн зробиш, коли так склалося, що Котька народився і все життя прожив у Києві по вулиці Саксаганського, на четвертому поверсі п'ятиповерхового будинку. Правда, Ігор Дмитруха теж живе в тому ж будинку, тільки на другому поверсі. Але Ігор Дмитруха щороку на ціле літо їздить у село на Полтавщину. Там у нього і дід, і баба, і тітка з дядьком, і двоюрідні брати й сестри.

А в Котьки, хоч ти лусни, жодного ніде в селі родича. Всі у Києві, а одна тітка в Харкові, а дядько в Жмеринці, а ще один дядько в Свердловську. І все.

А відпочивати Котька все життя їздить до моря. То в Алуш- ту, то в Скадовськ, а останні три роки в Євпаторію. Він вже бачити не може тієї Євпаторії. Котьку аж пересмикує, коли він згадує про ту Євпаторію. На всеньке літо, на три місяці вони знімають там маленьку задушливу кімнату в балакучої хриплоголосої Катерини Филимонівни . Перший місяць іще нічого Перший місяць він жнве з татом, ловить бичків і катається на човні. Другий місяць уже значно гірше. Другий місяць вій живе з мамою. Це значить: «Котю, не запливай!», «Котю, вийди з води!», «Котю, не стій на сойці!», «Котю, їж кашу!», «Котю, перестань їсти креветки!..»

Третій місяць — зовсім погано. Третій місяць з Котькою жнве мамина сестра, тьотя Любочка. Тьотя Любочка страшенно любить лікуватися. Замість моря цілісінькі дні вона тримає Котьку на смердючому лимані серед обмазаних чорною грязюкою людей, і сама тьотя Любочка, дебела, з товстими, як стовпи, ногами, обмазується вся грязюкою і стає схожа иа якусь казкову істоту. І скільки Котьці довелось покричати, поверещати й подригати ногами (одного разу він навіть укусив тьотю Любочку за палець), поки вона нарешті відмовилася од думки лікувати Котьку грязями.

А ті равлики євпаторійські!.. Вся ж трава в Євпаторії, всі дерева, кущі геть-чисто обліплені маленькими смугастими равликами так, що й зелені не видно. Ті равлики дощем сипляться з дерев на тротуари, хрумтять і слизько чавляться під ногами — гидко ходити.

Ну що, що, скажіть, міг розказати Котька про Євпаторію?!

І, звичайно, він похмуро мовчав, коли Ігор Дмитруха соловейком заливався про захоплюючі ігри з сільськими хлопчаками на вигоні, про надзвичайні змагання — хто далі плюне, про катання верхи на корові і, головне, про карколомні розбійницькі наскоки на баштан. Наскоки на баштан — то була головна тема Ігоревих оповідок.