Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
картоплю підгорнути загадали.
Та ти що?! — вибухнув Чайиик.— Тут таке... таке...
А вій — картоплю.
А ти?! Який хоробрий! А... а Маиька?
Та яка там Маиька!..
Ой, дивись! Як ухопить тебе старий Чайиик за чуба та
як трусоне! Буде тобі «та».
Взагалі-то...— тепер уже Чайник почухав потилицю.—
Взагалі-то він на жнивах... Але... Хай!.. Одженемо Маньку бігом додому і...
А картопля?
Переб'єшся! Давай!
Хлопці поспіхом зняли телескоп, склали триногу, підхопили все і вмить зникли за кущами.
Останнє, що чув Котька, було Чайиикове:
Ну!.. Армій закачається, як узнає! Ну, закачається! Упаде!
Коли хлопці зникли, у Котьки виникло якесь дивне почуття — ніби все це, що він бачив і чув, було не насправді. Таке воно було несподіване й неймовірне.
Котька вискочив з кущів иа прогалину і підбіг до край- берега, де щойно стояла тринога з телескопом.
Та як вій ие видивлявся, нічого особливого на тому боці ие побачив. Звичайний порослий очеретом острівець з розлогою старою вербою та й годі. Правда, було досить далеко річка в цьому місці широченька. Без телескопа і хлопці, мабуть, нічого б не побачили. Хіба що з очерету стирчала корма .моторного човиа, але чи був вій якийсь особливий, на підводних крилах, Котька розібрати ие міг.
Він постояв трохи у нерішучості — що ж його робити? Дуже хотілося зазирнути на острів, але як туди дістатися?., опід берегом були прив'язані два човни, але не було весел. а и після провалу операції «Сад» ие ризикнув би
Котька брати чужого човна. І він вирішив назирці побігти за хлопцями, побачити, що ж вони далі робитимуть.
Пригнувшись, Котька гайнув за хлопцями.
Коза Манька була не просто коза. Коза Манька була коза з характером. Причому характер у ие'і був волелюбний і упертий. Вона не любила, щоб її примушували робити те, чого їй не хотілося. А в даний момент їй зовсім ие хотілося йти додому.
Ну йди, ну! — щосили тягнув її Чайник иа налигачі.
Мме-е! — казала Манька, розставивши ноги, і не рухалася з місця.
Ну, тварюка!.. Ану підштовхни її, Петякантроп!
Петякантроп пхав її ззаду, але Маиька несподівано кидалася вбік, і Петякантроп падав на землю.
От, собака!.. Не коза, а дідько рогатин!
Манька, наче зрозумівши і образившись, підскочила і буцнула Чайника рогами в спнну. Чайник побіг і таким чином виграв якусь частину дистанції.
Потроху процесія наближалася до села. Хлопці так були зайняті Манькою, що ие оберталися иазад і не помічали, як, перебігаючи від однієї схованки до іншої, просувався за ними Котька.
Біля села Маиька чи то передумала, чи то набридло їй упиратися, чи самій захотілось додому, але раптом слухняно побігла, та так, що хлопці ледве за иею встигали. Коза проминула ворота третьої від краю хати, перескочила через невисокий тинок і — прямісінько в сад. Хлопці за нею.
Котька присів за крниицею біля воріт. Далі схованки не було — могли помітити.
У дворі праворуч від хати горою лежали великі дровиняки, біля них стояли козли, валялися пилка, сокира. Посеред двору височіла копиця сіна. До копиці були прихилені весло, граблі. По подвір'ю розкидані дрова, сміття.
На хатньому порозі стояла баба, біля иіг якої лежав мішок. Здивовано розводила руками і бубоніла собі під ніс:
Ну, дива! Наче хто мішку ноги приробив — сам додому придибав. Тю! Тю та й годі! Кіно!..
Раптом з городу почулося:
Драстуйте, бабусю!
Котька не бачив, хто то, але по голосу пізнав — чорнява Свєта.
Привіт! — відгукнулася баба і знову розвела руками: — Тю!
Що таке?
Ха кіно якесь робиться. Мішка в мене хтось на березі п0Нупив. Думала — вкрав, а воно, виявляється, навпаки,
д0Му приніс. І воду в діжку наливати почав. Ну!..
__ А може... може, це...— пискнула Свєта.
Та ні! — ие дослухавши, махнула рукою баба.— На нього надіяться — як иа передні воли. Дочекаєшся від нього чогось путнього. Йому лише гульки в голові та різні фантастики. Шось у трубу на березі видивляється, ледащо ціло- світиє!
Еге, я бачила,— Свєта зітхнула.— Хороший він у вас хлопець, але.такий же... важкий. І він, і той... Петрик. Ну, чого вони такі? Мені ж учителька і вожата сказали, щоб я иа них благотворно впливала, щоб вони дома помагали, а вони... Ну, як я иа них впли-и-ину-у, як... як вони мене жену-у- уть...— вголос заплакала Свєта.
Не плач, серденько, ие плач, голубонько,— лагідно заспокоювала її баба.— Ми ще до них доберемося.
