Слава ЗСУ!



Юрій Косенко

Секретар

Оповідання

Його біографія була простою і короткою. Народився у селянській середняцькій родині, жив, як і всі сільські діти: літні й зимові забавлянки, школа, допомога батькам у господарстві й у полі, парубкування – до початку Першої світової війни.

Забрали його на фронт. Окопні митарства, поспільне невдоволення бійнею, якій кінця-краю не видно, більшовицька агітація – став їхнім прибічником. Авжеж: мир – народам, земля – селянам, ми – не раби, ми новий, кращий світ збудуєм!

Потім була вже своя, «рідна», війна. Проскакав у щорсівській дивізії пів України, двічі поранили. Повернувся у своє село. Почалася колективізація, його, з довіри влади, настановили головою сільради. Людей важко було залучати до колгоспу – не хотіли прощатися з минулим, осібницьким життям, не вірили в колективну господарку. Але для того й уродилися більшовики, щоб вести несвідомі маси до світлого майбутнього.

На фронті були ті, хто за нове, краще, життя, і ті, хто проти. Тут, у мирному пробуванні, теж доводилося боротися. І, хочеш-не хочеш, були жертви і з боку тих, котрі «за», і з боку тих, які «проти». Тому, хоч і односельці, і на душі через те ставало важко, а доводилося миритися, коли їх, здавна заможніших, прикорочували, виселяли в далекі землі, – хай там обживаються, – бо така була лінія партії! Заради нового, гірко вистражданого в борні життя.

Як бувалого активіста, – за успіхи в соціалістичному будівництві на селі, – його висунули на секретаря райкому партії. Не мав на тій роботі спокою ні вдень, ні вночі. Ніщо не поминало його уваги в роботі місцевої влади. Доводилось бувати й жорстким, коли бачив недбальство, пристосуванське жмикрутство, п’янство з блудом, чи злодійкуваті вихватки. Тим паче серед партійців. До таких бував невблаганним. На щоденному власному досвіді переконувався, як нелегко долати непроторенний шлях до світлого майбутнього, як важко переінакшити людські душі на новий лад. І скільки бруду людського спливає, захаращує дорогу, і яких зусиль коштує вичищати той бруд. Лінія партії настановляла, що то – від наростання класової боротьби, яка стає жорстокішою в міру зміцнення нового ладу. Він собі пояснював те простішими словами: боротьба старого і нового, добра і зла. Але мова партії в таких умовах, ясна річ, мусила бути жорсткою. Вона була для нього прийнятною, як незаперечні накази на війні.

За кілька років свого секретарювання вивів район на постійне місце серед кращих в області. Життя в селах налагоджувалося, хоч і з рипом. На полях гуркотіли трактори... Провели дротове радіо, скрізь працювали осередки з ліквідації неграмотності, діяли самодіяльні театральні гуртки. Радо відкривав нові школи, фельдшерські пункти, клуби, ба, навіть дитячі ясла, аби батьки, на цілоденній роботі в колгоспі, не потерпали за дітей.

Багато молоді, за його сприяння, подавалися в училища, інститути на навчання – хай виходять в люди, така мета радянської влади! Йшла з їхніх сіл молодь і на шахти Донбасу, і на будівництво Дніпрогесу, і на заводи в міста – своїми руками творити майбутнє...

Буденне існування не розшарпувало людей непевністю, як у революційний шал. Авжеж, вирівняли справедливість: куркулів, п’явок сільських, – приструнчили, чисто ворожий елемент – отримав своє.