Слава ЗСУ!

Початок першого року тридцятих був для нього обнадійливим: отримав державний орден, йому натякнули про підвищення – переведення в обласний комітет партії. Там відбулася чистка кадрів і були потрібні свіжі сили. Він одружився з лікаркою, молодшою за нього на чотири роки. Скоро у них знайшлася дитина, хлопчик.

«На горі», у партії, в уряді, відбувалися переміни. Про них дізнавався з газет, а ще більше – у подробицях не для всіх – на закритих засіданнях обкому. Відчував наростання якогось напруження, настання перемін.

Збагнути суть їхніх причин, усіх державних рушіїв – була не його розуму справа. Бо з власного щоденного досвіду, з усього того, що писалося в газетах про життя країни, про міжнародну обстановку і з наданих до уваги закритих партійних документів несамохіть переконувався, що має настати новий етап у житті цілої країни. Бо, справді, першу трудну борню за нове життя вони пройшли – і виграли, тепер настає пора для наступного етапу, того, про який так влучно сказав Сталін: «Жіть стало лучьше, жіть стало веселеє».

Багато хто замшів на тому першому етапі. Вони не здатні мислити по-новому, не придатні для нового ривка у майбутнє. Що там казати про «верхи», хіба ж сам, у своєму районі, мало знав таких, котрі перетворилися на якісь вереги на ногах, не здатні сприймати щось нове. Хоч і гнітить те душу, але навіть дехто із проводирів партії зупинився, а то й переродився, бо дійшло до судових процесів над ними. Якщо партія робить велику чистку всередині себе, – це знаменує лише одне: попереду великі діла.

Такі передуми навіювалися йому, але голову не затьмарювали. Було чим перейматися щодень у районі. Бо пожорсткішали вимоги партії, щоб ні кроку назад від досягнутого. Ніяких розслаблень і послаблень – тільки повсякчас уперед! Для нього, секретаря райкому, це «уперед» полягало, насамперед, у заготівлі хліба для держави.

На тридцять другий рік план постачання зерна дорівнював минулорічному, хоч урожай був значно гіршим, – селянам,знав, зашпорила примусова колективізація. На засіданні обкому партії усім секретарям райкомів поставили завдання руба: від виконання плану заготівлі хліба залежить не тільки внутрідержавна політика партії, а й міжнародний авторитет держави!

Зібрали, зберегли, здали – усе до зернини! А коли виявилось, що того замало, – селяни відчули, як у двадцятих, чим то може для них обернутися. Більшість почали приховувати хто що міг. Закопували зерно, на горищах сушили кукурудзу, дбайливо заготовляли в погребах картоплю й овочі, квасили яблука, помідори й огірки в капусті... Але це їх взимку не зарятувало.

Бо хлібозаготівлю мусили виконати хай там що. Ба, навіть понадпланово! І посунули по селах, як у двадцятих, продзагони – зі щупами, з нелюдським блиском в очах, немилосердні. Особливо лютували вони у селах, занесених за неповну здачу хліба на „чорні дошки”. Там у людей здичавіло вимітали все – до останньої картоплини, жменьки гарбузового насіння для посіву... Неначе в покару за незбагненну вину перед радянською владою.

Дехто з постраждалих відважувався скаржитися на це в райком партії.

Він мотався по селам, напучував голів колгоспів шукати будь-якої ради, щоб уникнути суцільного голоду. Але, що ті могли вдіяти, коли виметено було все, до зернини. Надіслані чужинські активісти заготівель, у супрязі з місцевими поплічниками, були невблаганними.